Я дав Кирилу хвилину. Тому що те, що я щойно звалив на його плечі, було колосальним тягарем, а я не жорстока людина. Я хотів, щоб він віднайшов рівновагу перед наступною частиною нашої розмови.
Бо саме наступна частина вимагала від нього прийняття рішення. А рішення, які приймаються у стані вільного падіння, рідко бувають тими, за які людині потім не соромно.
Він обома руками провів по своєму ідеально вкладеному волоссю, з шумом видихнув через ніс і довгу мить невідривно дивився на білосніжну скатертину. Потім він перевів погляд на свого батька. І я побачив, як в очах Кирила Галенка змінилося щось таке, чого я зовсім не очікував.
Це більше не була розгубленість. І це не був сором. Це було щось значно холодніше і прозоріше.
— Як довго? — запитав він у Степана. Тихо, але дуже прямо.
Степан промовчав.
— Тату. — У голосі Кирила з’явилися металеві нотки, яких я раніше в нього не чув. — Як довго ти знав, ким насправді є Богдан? Як довго?
Степан нервово поправив запонки на манжетах. Це була тактика затягування часу, настільки прозора, що на це було майже сумно дивитися.
— Я почав про щось здогадуватися, коли ти вперше назвав мені компанію. “Кравченко-Марчук Груп”. Віктор колись давно згадував мені прізвище Кравченка. Я підняв старі зв’язки…
— Коли я вперше назвав тобі компанію, — повільно повторив Кирило, наче складаючи пазл. — Тобто ще до того, як ми з Лесею заручилися.
— Я захищав нашу родину! — випалив Степан.
— Ти мене використав. Ти мене підклав, — слова Кирила лунали рівно і чітко, наче він зачитував вирок у залі суду. — Ти дізнався, на кого я працюю, і побачив у цьому зручну можливість. Ти дозволив мені закохатися в Лесю. Ти всіляко заохочував ці стосунки, бо думав, що я стану твоїм троянським конем!
Наталія конвульсивно потягнулася до руки сина:
— Любий, твій дядько Віктор заслуговує на…
— Не смій! — Кирило різко відсмикнув руку. — Не смій зараз приплітати сюди Віктора.
Я сидів абсолютно нерухомо. Те, що зараз відбувалося по той бік столу, більше не мало до мене жодного стосунку. Це був момент, коли молодий чоловік уперше в житті побачив свого батька без прикрас. І єдине правильне, що я міг зробити в цю секунду, — це не робити нічого.
Степан спробував зайти з іншого флангу. З позиції скривдженого батька. Цей аргумент завжди йде в хід, коли логіка безсила.
— Усе, що я робив, я робив заради нашої сім’ї! Цей чоловік, — він тицьнув пальцем у мій бік, — забрав усе у твого дядька. Ти нарешті опинився на такій посаді, де міг…
— Міг що? — голос Кирила зірвався, але миттєво затвердів, як це буває в чоловіків, які не дозволяють емоціям взяти гору. — Допомогти тобі шантажувати мого тестя? Використати родину моєї дружини, щоб звести старі рахунки за історію тридцятирічної давнини, яка, судячи з того, що Богдан щойно поклав на стіл, навіть не була правдою?!
Степану не було чого на це відповісти.
Я знову взяв свою склянку з водою — переважно для того, щоб просто чимось зайняти руки. Після довгої, важкої паузи Кирило повернувся до мене. Його обличчя знову стало зібраним. Сконцентрованим. Я впізнав цей вираз. Саме з таким обличчям він заходив на найскладніші ради директорів.
З тихою, прихованою гордістю я усвідомив: це було обличчя справжнього СЕО.
— Я маю перед вами вибачитися, — сказав він.
— Не маєш, — відповів я. — Ти нічого не знав.
— Я знав достатньо, щоб відчувати, що з цією вечерею щось не так. Але я все одно прийшов, — з гіркотою промовив він. — Я сидів за цим столом, поки мій батько клав перед вами той конверт, і я просто дивився у свою тарілку. Це не… це не та людина, якою я хочу бути.
Я дивився на нього довгу мить.
— Ні, — сказав я. — Ти не такий. І той факт, що ти сам це розумієш, — це єдина причина, чому в понеділок вранці ти все ще матимеш свою роботу.
На його обличчі промайнуло щось схоже на полегшення, хоча він і намагався зберегти гідність.
— А щодо вас, — я повернувся до Степана. Він інстинктивно підняв підборіддя — остання лінія оборони людини, яка щойно все програла, але ще не готова цього визнати.
— Ті документи, які ви сьогодні принесли, — я кивнув на кремовий конверт, — є неповними, маніпулятивними і, в контексті того, що лежить поруч із ними, абсолютно безпечними для мене. Я хочу, щоб ви це чітко розуміли. Ви прийшли сюди зі зброєю, яка виявилася просто поганою фотографією зброї.
Степан мовчав. Його щелепа напружено рухалася, але він не міг видавити із себе жодного звуку.
— Я не буду позиватися до вас чи давати хід цій справі, — продовжив я. — Не тому, що не можу. А тому, що Віктор був вашим братом. А горе часто змушує людей робити речі, на які їхня здорова версія ніколи б не наважилася. Я це розумію. Мені справді шкода, що він отруїв вас цією брехнею, і шкода, що ви роками носили її в собі.
Очі Наталії наповнилися сльозами. Вона дивилася виключно на скатертину. Мені майже стало її шкода. Майже.
— Але послухайте мене дуже уважно, — мій голос став жорстким, як сталь. — Бо я повторюватиму це лише один раз. Кирило — генеральний директор моєї компанії. Леся — моя єдина донька і мажоритарний акціонер цієї ж компанії. Ваш син увійшов у ту саму родину, від якої ви роками мріяли відірвати шматок. І єдина причина, чому він залишається в цій системі — це те, що за останні десять хвилин він довів мені: він — не ви.
Тиша, яка запала після цих слів, була найдорожчою тишею, яку я коли-небудь купував у своєму житті. І я не витратив на неї жодної копійки.
Степан Галенко мовчки взяв свою серветку, акуратно склав її і поклав біля тарілки. Це був жест людини, яка більше не знає, куди подіти власні руки.
— Нам час іти, — глухо сказав він Наталії. Вона покірно кивнула. Вони підвелися.
