Я бачив, як блідне Степан, але не зупинявся:
— Тут також є копії робочих факсограм та чорнові записи, де Віктор прямим текстом обговорює зі своїми спільниками план крадіжки нашої клієнтської бази та використання мого обладнання. А ще… — я зробив паузу, щоб кожне слово мало вагу. — Тут є нотаріально завірені свідчення чоловіка на ім’я Давид Портнов. Він був головним бухгалтером Віктора в ті часи. Йому зараз сімдесят один рік, він при чудовому здоров’ї і абсолютно готовий підтвердити під присягою кожну цифру, яку він проводив за особистим наказом вашого брата.
Обличчя Степана миттєво змінилося.
Та самовпевнена, поблажлива посмішка ситого столичного “вирішували” випарувалася без сліду. На її місці з’явилося щось зовсім інше — щось набагато грубіше, сиріше. Щось, що під маскою гніву виглядало майже як справжній розпач. Його ідеально спланована комбінація розсипалася на очах.
— Ви знищили його! — вигукнув він. Його голос повністю втратив той оксамитовий світський лоск, з яким він замовляв вино.
— Він знищив себе сам, — холодно відрізав я. — А потім він розповів вам зручну казочку, яка дозволила йому померти з відчуттям того, що він — безневинна жертва обставин, а не той, ким він був насправді. Дрібним крадієм, який потягнув руки до спільної каси.
— Ви погрожували йому! Ви змусили його віддати все! — не вгамовувався Степан.
— Я дав йому вибір, — спокійно парирував я. — Точнісінько такий самий вибір, який дав би йому тодішній закон. Тільки з мого боку це супроводжувалося значно меншим публічним приниженням і нульовим тюремним строком. Те, що він зробив із цим другим шансом далі, — це був виключно його власний вибір. І його відповідальність.
Степан рвучко підвівся з крісла. Він зробив це не театрально, а скоріше рефлекторно. Це було те повільне підняття тіла, коли ноги людини вже прийняли рішення тікати, а мозок ще не встиг усвідомити ситуацію.
Наталія злякано схопила його за рукав піджака.
— Сядьте, Степане, — сказав я дуже тихо, але так, щоб кожне слово карбувалося в повітрі. — Сядьте, будь ласка. Тому що наша розмова ще не закінчена. І та частина, яка залишилася — та єдина частина, яка насправді має зараз хоч якесь значення, — стосується вашого сина.
І вперше відтоді, як я сів за цей стіл, я побачив на обличчі Степана щось таке, що не було панікою, грою чи завченою впевненістю людини, яка звикла, що світ обертається навколо неї. Я побачив щось напрочуд схоже на пекучий сором. Він повільно опустився назад у крісло.
Я перевів погляд.
— Кириле, — звернувся я до зятя. — Мені потрібно тобі дещо сказати. І я дуже прошу тебе вислухати мене так, як ти слухав би, якби я був для тебе просто Богданом. Не твоїм тестем. Не якимось дивакуватим літнім чоловіком у фланелевій сорочці, з якого ви з Лесею іноді жартуєте. Просто Богданом.
Він ледь помітно кивнув, ковтнувши клубок у горлі.
Я трохи подався вперед.
— Я знаю, хто ти такий. Я знав усю твою історію ще до того, як ти вперше переступив поріг будинку моєї доньки. І те, що я збираюся тобі зараз розповісти, повністю змінить усе, що ти знаєш про своє власне життя за останні чотирнадцять місяців.
Саме в цю, максимально напружену секунду, наче в якійсь абсурдній комедії, біля нашого столика матеріалізувався офіціант.
— Чи можу я запропонувати комусь десерт? — бадьоро і з ідеальною професійною посмішкою запитав він.
Усі четверо за столом повільно повернули голови і втупилися на нього абсолютно мертвими, порожніми поглядами. Хлопець миттєво все зрозумів і так само професійно, дуже повільно задкуючи, розчинився в напівтемряві залу.
Зараз Кирило Галенко мав дізнатися, що тихий старий тесть із розсадою помідорів ніколи не був просто випадковим гостем у його блискучому корпоративному світі. Він був його абсолютним архітектором. І зараз креслення цієї матриці мали лягти прямо на мармуровий стіл ресторану “Елегія”.
Знаєте, я хочу сказати вам дещо про слово “викриття”. Люди чомусь думають, що викриття — це завжди щось гучне і драматичне. Вони уявляють крики, істерики, тицяння пальцями одне в одного і грюкання дверима.
Вони передивилися забагато поганих фільмів.
З мого досвіду, найбільш нищівні, найбільш руйнівні викриття завжди відбуваються найпошепки. Ті слова, яким не потрібна гучність, бо самі по собі вони настільки важкі, що здатні прицвяхувати дорослого чоловіка до стільця без жодного фізичного дотику.
Я налив собі ще трохи мінеральної води, зробив ковток, поставив склянку. І почав.
— Кириле, — сказав я рівним голосом. — Що саме ти знаєш про те, як ти отримав свою нинішню посаду?
Він інстинктивно випрямив спину. Спрацював рефлекс генерального директора. Це було те автоматичне “збирання себе докупи”, яке я не раз бачив у його виконанні на важливих нарадах і яке він відточував роками.
— На мене вийшли рекрутери, — сказав він чітко. — Елітна київська агенція з пошуку керівних кадрів. Потім я проходив співбесіду з радою директорів холдингу. Це був жорсткий, конкурентний відбір.
— Саме так, — погодився я. — Усе було абсолютно легітимно. Твої фінансові показники були бездоганними. Твої бізнес-інстинкти вразили всіх. Я дуже хочу, щоб ти запам’ятав цю частину, бо вона є правдивою і вона має значення.
Він насупився, намагаючись знайти підступ у моїх словах.
— Що ви маєте на увазі під “запам’ятав цю частину”?
— Я маю на увазі, — повільно, карбуючи склади, відповів я, — що рекрутингова агенція, яка тебе “схантила”, була найнята мною особисто. Рада директорів, з якою ти проходив співбесіди, напряму звітує мені.
Повітря в кімнаті наче стало густішим.
— Посада, яку ти обіймаєш останні чотирнадцять місяців. Той самий просторий кутовий кабінет на дев’ятнадцятому поверсі в бізнес-центрі. Корпоративне авто. І зарплата, яку я знаю до копійки, тому що я особисто її затвердив… Усе це існує всередині компанії, яка повністю належить мені. І належала мені останні двадцять два роки.
Глибока зморшка між бровами Кирила залягла ще глибше, а потім його обличчя завмерло. Тоді з ним відбулося те, що я можу описати лише як повільне аварійне завершення роботи системи. Це як комп’ютер, якому раптом “згодували” інформацію, яку він просто не здатен обробити, і тому процесор намертво зависає.
— Ваша… — хрипко почав він.
— Богдан Кравченко, — сказав я. — Засновник і єдиний стовідсотковий власник “Кравченко-Марчук Груп”.
Я витримав паузу, даючи йому час осмислити почуте.
— Прізвище Марчук у назві компанії належало Віктору, — додав я. — Я залишив його там назавжди, бо я побудував цю імперію на тому болісному уроці, якого він мене навчив у дев’яностих. І я ніколи, за жодних обставин, не хотів цього забувати. Ти весь цей час керував моєю компанією, Кириле. Ти звітував моїм топменеджерам. Ти підписував мої контракти. І ти сидів у кріслі, в яке я особисто тебе посадив.
Настала абсолютна, стерильна тиша.
Якимось чином під час мого монологу Степан Галенко ніби зменшився в розмірах. Я не помітив, у який саме момент це сталося. Він зараз нагадував людину, яка безпорадно стоїть і дивиться, як хмарочос, що вона будувала багато років, повільно складається всередину поверх за поверхом.
— Чому? — зрештою вичавив із себе Кирило.
Це прозвучало зовсім не так, як він планував. Голос позбувся свого фірмового баритону. Це був голос простого, розгубленого хлопця, який ставить абсолютно щире запитання.
— Навіщо вам було це робити?
Наталія видала звук, який був чимось середнім між театральним зойком і зневажливим пирханням.
— То це все був якийсь хворий іспит? — обурено спитала вона.
— Ні, — відповів я, повернувшись до неї. І я говорю абсолютно щиро: у моєму голосі не було ні краплі зловтіхи, лише терпіння. — Це був не іспит. Це я виконував свою роботу. Роботу батька. А між цими речами є величезна різниця.
