Богдан Адамович Воронов насправді не спав. Його очі були щільно заплющені, дихання здавалося важким і ритмічним, а худе, старече тіло глибоко потонуло в розкішних обіймах бордового оксамитового крісла. Для будь-кого, хто міг би за ним спостерігати збоку, він виглядав як втомлений, абсолютно нешкідливий дідусь, який просто задрімав пообіді у своїй бібліотеці.
Але під прикритими повіками мозок Богдана Адамовича працював на повну. Його розум був гострим, розважливим і знаходився в режимі очікування. Це була своєрідна гра, в яку літній мільйонер грав досить часто.
У свої сімдесят п’ять років він був одним із найбагатших людей столиці. Йому належали мережі елітних готелів, великі логістичні компанії та кілька технологічних фірм. Богдан Адамович мав усе, про що тільки може мріяти звичайна людина, окрім одного — довіри до оточуючих.
З роками його серце зачерствіло, перетворившись на холодний камінь. Рідні діти навідували його вкрай рідко, та й то лише для того, щоб обережно завести розмову про заповіт і переоформлення нерухомості. Його колишні бізнес-партнери з Печерська завжди привітно посміхалися йому в очі на світських прийомах, але за спиною безжально гострили ножі, чекаючи на його помилку.
Навіть персонал, якому він щедро платив, постійно розчаровував його. Щойно він відвертався, з будинку зникали дрібниці: срібні ложки, готівка з відкритого портмоне, колекційні пляшки вина з погреба. З часом Богдан Адамович щиро повірив, що кожна людина на цій планеті від природи жадібна і корислива.
Його філософія була простою: якщо дати людині можливість взяти щось чуже і при цьому гарантовано не бути спійманою, вона обов’язково це візьме. І сьогодні він збирався вкотре перевірити цю гіпотезу на практиці.
За важкими дубовими дверима його бібліотеки лютувала справжня київська осінь. Холодний, пронизливий дощ лив як з відра, б’ючи по панорамних вікнах маєтку в елітному котеджному містечку «Сосновий берег», немов дрібний шріт.
Але всередині було затишно, в каміні приємно потріскували сухі дрова. Богдан Адамович ідеально підготував сцену для свого експерименту. На маленькому столику з червоного дерева, що стояв на відстані витягнутої руки від його крісла, він залишив товстий поштовий конверт.
Конверт був відкритим. Усередині лежала пухка пачка стодоларових купюр — рівно п’ять тисяч доларів. Для звичайної людини, що ледь зводить кінці з кінцями, це була сума, здатна вирішити безліч проблем і забезпечити спокійне життя на кілька місяців наперед.
Гроші ніби випадково визирали з конверта, створюючи враження, що старий господар із прогресуючою деменцією просто забув їх тут після перерахунку. Богдан Адамович чекав. Раптом він почув, як тихо клацнула ручка дверей.
До кімнати несміливо зайшла молода жінка на ім’я Соломія. Вона була його новою покоївкою і працювала у великому будинку Воронова всього три тижні.
Соломії було трохи менше тридцяти, але її обличчя виглядало неймовірно виснаженим. Глибокі темні кола під очима розповідали мовчазну історію про хронічне недосипання, нічні сльози та постійну тривогу за завтрашній день. Жінка була вдовою.
Богдан Адамович знав про це з детального звіту своєї служби безпеки. Її чоловік трагічно загинув на будівництві два роки тому, залишивши Соломію сам на сам із боргами за мікрокредитами та семирічним сином Левком.
Сьогодні була субота, і зазвичай Соломія працювала одна, залишаючи малого на групі подовженого дня. Але цей ранок пішов шкереберть: у старій школі на Троєщині прорвало труби опалення, і заклад терміново закрили на ремонт. Грошей на няню в неї катастрофічно не було.
Вона ледь вблагала сувору економку, пані Галину, дозволити їй привезти сина на роботу. Соломія божилася, що хлопчик сидітиме тихіше води, нижче трави. Пані Галина неохоче погодилася, але суворо попередила: якщо господар будинку хоча б краєм ока побачить дитину, їх обох миттєво виставлять за ворота без жодної копійкики розрахунку.
Старий мільйонер почув обережні кроки покоївки по паркету, за якими пролунали ще тихші, легкі кроки дитини.
— Стій тут, Левчику, — прошепотіла Соломія. Її голос відверто тремтів від страху та напруги. — Сядь он там, у куточку на килим. Нікуди не ходи.
— Добре, мамо, — пролунав ледь чутний дитячий шепіт.
— Нічого не чіпай. Не видавай жодного звуку, чуєш? Богдан Адамович спить у своєму кріслі. Якщо ти його розбудиш, мама втратить цю роботу, і нам нічим буде платити за оренду кімнати. Ти розумієш мене, синку?
— Так, мамочко, — слухняно відповів тоненький, лагідний голосочок.