Богдан Адамович, який майстерно продовжував удавати сплячого, відчув легкий укол цікавості. Голос хлопчика не звучав як голос розбишаки, що замислив шкоду. Він звучав щиро і дуже налякано.
— Мені треба терміново йти в їдальню, натирати срібло до блиску, — поспіхом зашепотіла Соломія, шмигаючи носом. — Я повернуся хвилин за десять. Будь ласка, мій хороший, будь слухняним.
— Я обіцяю, — сказав хлопчик.
Господар почув, як двері бібліотеки знову тихо клацнули. Соломія пішла. Тепер у величезній, наповненій книгами кімнаті залишилися лише цинічний мільйонер та маленький хлопчик із бідного району.
Довгий час панувала абсолютна тиша. Єдиними звуками були приємне потріскування полін у каміні та ритмічний стукіт великого підлогового годинника в кутку. Тік-так, тік-так.
Богдан Адамович продовжував глибоко дихати, але його слух був напружений до межі. Він очікував, що дитині швидко набридне сидіти на місці. Він чекав звуку розбитої порцелянової вази, або ж шаркання маленьких ніжок, які почнуть досліджувати заборонену територію.
Діти від природи неймовірно допитливі. А бідні діти, як твердо вважав старий багатій, від природи жадібні до красивих і дорогих речей, яких вони ніколи не мали. Але Левко навіть не поворухнувся.
Минуло п’ять довгих хвилин. У Богдана Адамовича вже почала затікати шия від незручної пози, але він не виходив із ролі. Він терпляче чекав.
І раптом він почув це — тихий шурхіт дешевої тканини. Хлопчик підвівся на ноги.
Мільйонер мимоволі напружив м’язи під своїм дорогим костюмом. «Ну ось і почалося, — зловтішно подумав він. — Маленький злодюжка робить свій хід».
Він почув, як дрібні кроки наближаються до його крісла. Вони були повільними, дуже обережними та невпевненими. Хлопчик підходив усе ближче.
Богдан Адамович точно знав, на що саме зараз дивиться дитина. На конверт.
Пачка зі ста доларовими купюрами лежала зовсім поруч, за кілька сантиметрів від розслабленої руки старого. Семирічний хлопчик чудово розуміє, що таке гроші. Він точно знає, що за цю зелену папірщину можна купити цілу гору іграшок, солодощів або справжній крутий велосипед.
У своїй уяві Воронов вже чітко бачив фінал цієї сцени: малий простягає рученята, хапає готівку і швидко ховає її до кишені. Тоді він, господар будинку, різко відкриває очі, ловить крадія на гарячому і зі скандалом звільняє його матір.
Це мав бути ще один доказ його теорії. Ще один життєвий урок. Ніколи й нікому не довіряй.
Кроки раптом зупинилися. Хлопчик стояв просто біля нього. Богдан Адамович майже відчував на своєму обличчі легке дитяче дихання. Він завмер, чекаючи на шурхіт паперу. Він чекав, коли малі пальці схоплять конверт.
Але цього не сталося.
Замість очікуваного шелесту паперу, Богдан Адамович раптом відчув щось зовсім інше. Дивне, незрозуміле відчуття. Маленька, льодяна від вуличного холоду долонька обережно, ледь відчутно торкнулася його руки. Дотик був легким, наче пір’їнка. Старий мільйонер ледве стримав інстинктивне бажання здригнутися.
«Що він робить? — гарячково думав Воронов. — Перевіряє, чи я не помер? Чи достатньо міцно сплю, щоб поцупити гроші?»
Але хлопчик прибрав руку. Натомість у тиші бібліотеки пролунало важке, зовсім не дитяче зітхання.
— Пане Богдане, — прошепотів малий. Голосок був настільки тихим, що його ледь можна було розібрати крізь монотонний шум дощу за вікном.