Очі старого мільйонера ледь помітно звузилися. Вона щойно запропонувала працювати задарма, щоб захистити сина. Це була величезна рідкість у його світі. Але він ще не був повністю задоволений. Він опустив очі на малого.
— А ти? — звернувся Богдан Адамович до Левка. — Це ти завдав мені цих збитків. Що ти скажеш на своє виправдання?
Левко зробив ще один крок уперед. На диво, він не плакав. Його маленьке, бліде обличчя було абсолютно серйозним. Він повільно опустив руку до кишені своїх штанів.
— У мене немає п’ятисот доларів, пане, — тихо, але дуже чітко сказав Левко. — Але в мене є ось це.
Хлопчик витягнув руку з кишені і розкрив маленькі пальці. На його долоні лежала стара, пошарпана іграшкова машинка. У неї бракувало одного заднього колеса, а червона фарба на кузові місцями повністю облупилася до голого металу. Для будь-якої іншої людини у світі цей шматок заліза був абсолютно непотребом. Але те, як бережно Левко тримав її, свідчило: для нього це був найцінніший діамант.
— Це «Стріла», — серйозно пояснив Левко. — Вона — найшвидша машина у світі. Це була машинка мого тата… ще до того, як він поїхав на будівництво і пішов на небо. Мама віддала її мені, щоб я не сумував.
Соломія судомно вдихнула повітря і закрила обличчя руками.
— Левчику, ні… синку, тобі не обов’язково…
— Все добре, мамочко, — хоробро відповів хлопчик. Він підняв очі на мільйонера. — Ви можете забрати мою «Стрілу», щоб заплатити за своє крісло. Вона — мій найкращий друг. Але ви дуже сильно злитеся, а я не хочу, щоб ви сварили мою маму.
З цими словами Левко простягнув руку і поклав зламану іграшкову машинку на дорогий полірований столик із червоного дерева, рівно на те саме місце, де ще хвилину тому лежав товстий конверт із тисячами доларів.
Богдан Адамович невідривно дивився на маленьку металеву іграшку. Раптом він відчув, що йому не вистачає повітря. Величезна, простора бібліотека з високою стелею зненацька здалася йому неймовірно тісною.
Старий намацав у внутрішній кишені піджака туго набитий конверт — п’ять тисяч доларів, колосальні гроші для більшості людей у цій країні. А потім він знову подивився на триколісну іграшкову машинку з облупленою фарбою. Цей бідний хлопчик щойно віддав свою найкоштовнішу річ у світі, щоб виправити помилку, яку він зробив виключно з доброти. Він свідомо відмовився від єдиної пам’яті про загиблого батька, аби врятувати роботу своєї мами і захистити її від гніву жорстокого багатія.
Серце Богдана Адамовича, яке роками було закуте в глуху броню цинізму та підозр, з гуркотом розкололося навпіл. Біль був гострим, нестерпним і миттвим. Він раптом усвідомив жахливу істину: цей маленький хлопчик, який не мав за душею абсолютно нічого, був у тисячі разів багатшим, ніж Воронов коли-небудь міг мріяти стати. У Богдана Адамовича були мільйони на банківських рахунках, акції та нерухомість, але він ніколи в житті не пожертвував би своєю найулюбленішою річчю заради порятунку іншої людини.
Тиша в кімнаті стала густою і важкою. За вікном продовжував лютувати київський дощ, барабанячи по склу.
Богдан Адамович повільно, тремтячою рукою взяв іграшкову машинку зі столу.
— Ти… — голос Воронова більше не нагадував грізне гарчання хижака. Це був розгублений, хрипкий шепіт. — Ти справді віддаси мені це? За мокре крісло?
— Так, пане, — тихо відповів Левко. — Цього вистачить?
Богдан Адамович міцно замружився. У темряві перед очима постали обличчя його власних дорослих синів. Вони дзвонили йому лише тоді, коли хотіли оновити свій автопарк, купити новий спортивний позашляховик чи просили профінансувати відпочинок на дорогих курортах. За все життя вони не подарували йому нічого цінного від щирого серця. Вони вміли тільки брати.
— Так, — прошепотів Богдан Адамович і відкрив очі. Вони були вологими від сліз, яких він не соромився. — Так, Левчику. Цього вистачить. Цього більш ніж достатньо.
Старий мільйонер важко відкинувся на спинку свого оксамитового крісла. Вистава закінчилася. Він більше не міг грати роль лиходія. Він відчув страшну втому — не від свого поважного віку, а від тягаря власної провини перед світом.
— Соломіє, — звернувся він до жінки. Його тон змінився до невпізнання. Тепер це був голос неймовірно втомленої, самотньої літньої людини. — Сядьте, будь ласка.
— Пане? — Соломія розгублено кліпала очима, не розуміючи цієї різкої зміни.
— Я сказав, сідайте, — за звичкою гаркнув Воронов, але одразу ж пом’якшав. — Будь ласка, просто присядьте. І перестаньте дивитися на мене так, ніби я збираюся вас з’їсти на вечерю.
Соломія на тремтячих ногах підійшла до шкіряного дивана і несміливо присіла на самий краєчок, міцно притискаючи Левка до себе. Богдан Адамович задумливо покрутив великим пальцем одне з уцілілих коліс іграшкової машинки.
— Я маю вам дещо зізнатися, — сказав старий, опустивши погляд на дорогий паркет. — Крісло не зіпсоване. Це просто чиста вода. Воно повністю висохне за якусь годину, і від плями не залишиться й сліду.
Соломія з полегшенням видихнула повітря, яке, здавалося, затамувала ще хвилину тому.
— Ох… Дякувати Богу!
— І ще одне, — продовжив Богдан Адамович, піднімаючи на них свій пронизливий погляд. — Я не спав.
Очі Соломії округлилися від подиву.
— Ви… ви не спали?
— Ні, — старий похитав головою. — Я вдавав. Я залишив ті гроші на столі абсолютно свідомо. Я хотів перевірити, чи спробуєте ви їх вкрасти. Я хотів зловити вас на гарячому.