Богдан Адамович мовчки дивився на них. Його важкий, пронизливий погляд перемістився на товстий конверт із доларами, що так само лежав на столику. Гроші були рівно там, куди їх обережно посунув Левко. Потім він знову глянув на маленького хлопчика, який тремтів — тепер уже не від холоду, а від паралізуючого страху перед цим грізним, розгніваним дідом.
Воронов повільно випростався у кріслі. Він простягнув руку, взяв зі столу пачку грошей і показово, з легким ляскотом, поплескав нею по своїй долоні. Соломія міцно замружила очі. Вона подумки вже готувалася до найгіршого — зараз він звинуватить їх у спробі крадіжки і викличе охорону.
— Хлопче, — раптом прогримів Богдан Адамович на всю бібліотеку.
Левко боязко визирнув з-за маминої ноги.
— Так, пане, — тихо відповів він.
— Підійди сюди, — владно наказав старий.
Соломія ще міцніше стиснула худеньке плече сина.
— Пане Воронов, він не хотів нічого поганого, благаю…
— Я сказав, — Богдан Адамович різко підвищив голос, перебиваючи її, — підійди сюди!
Левко відпустив мамину руку. Він зробив кілька повільних, невпевнених кроків до велетенського оксамитового крісла. Його маленькі рученята помітно трусилися. Він зупинився рівно за пів метра від колін мільйонера.
Богдан Адамович важко нахилився вперед, так, що його обличчя опинилося на одному рівні з дитячим. Він дивився глибоко в очі Левка, прискіпливо шукаючи там брехню. Він шукав ту саму корисливість і жадібність, яка, як він був свято переконаний, отруює кожну людину на цій планеті з самого народження.
— Це ти накинув на мене свою куртку? — суворо запитав Воронов.
Левко важко ковтнув слину.
— Так, пане.
— Навіщо? — примружився старий. — Я для тебе абсолютно чужа людина. І я дуже багатий. На другому поверсі в мене є ціла гардеробна, забита дорогим кашеміровим одягом. Навіщо тобі, хлопчику, якому самому холодно, віддавати мені свою єдину куртку?
Левко опустив погляд на свої потерті черевики, а потім знову сміливо подивився просто в очі Богдану Адамовичу.
— Тому що ви виглядали дуже змерзлим, пане. А моя мама завжди каже, що коли людині холодно, їй треба дати ковдру. Навіть якщо вона багата. Холод є холод.
Богдан Адамович завмер, не відриваючи погляду від хлопчика. «Холод є холод». Це була настільки проста, настільки незбагненна у своїй щирості істина, що вона вибила у старого циніка ґрунт з-під ніг.
Він перевів погляд на Соломію. Жінка стояла біля дверей, майже не дихаючи.
— Як тебе звати, синку? — запитав Богдан Адамович, і цього разу в його голосі з’явилася ледь вловима м’якість.
— Левко, пане.
Старий повільно кивнув. Він подивився на пачку доларів у своїй руці. Потім кинув погляд на відчинені двері бібліотеки. І раптом у його голові почав вимальовуватися новий план. Тест ще не закінчився. Насправді, він тільки-но перейшов на новий рівень. Цей хлопчик щойно блискуче пройшов перше випробування — перевірку на базову чесність. Але Воронов хотів знати більше. Він хотів переконатися, чи була ця доброта просто випадковістю, чи ця дитина справді має серце із чистого золота.
Богдан Адамович різким рухом сховав гроші у внутрішню кишеню свого піджака.
— Ви мене розбудили, — знову буркнув він, миттєво повертаючись до свого образу вічно невдоволеного, буркотливого багатія. — Я терпіти не можу, коли мене будять.
Соломія тихо схлипнула.
— Ми вже йдемо, пане Воронов. Вибачте.
— Ні, — різко відрізав Богдан Адамович. — Ви нікуди не йдете.
— Ми йдемо, пане, — з відчаєм повторила Соломія, хапаючи Левка за руку і розвертаючись до виходу.
— СТОЯТИ! — голос старого ляснув у тиші бібліотеки, мов удар батога.
Соломія завмерла на місці. Вона не наважилася зробити жодного кроку. Жінка повільно обернулася, її обличчя остаточно втратило залишки кольору.
— Я не давав вам дозволу йти, — прогарчав Воронов. Він підняв руку з масивним перснем і тремтячим пальцем вказав на сидіння свого крісла. — Подивіться сюди.
Соломія подивилася. На розкішній бордовій тканині, саме там, де лежала мокра від дощу куртка Левка, виднілася невелика, темна волога пляма.
— Моє крісло, — сказав Богдан Адамович, і його голос буквально сочивсь отрутою фальшивого гніву. — Це ексклюзивний італійський оксамит. Ця тканина коштує двісті доларів за один метр. А тепер вона мокра. Крісло безнадійно зіпсоване.
— Я… я висушу його, пане! — заїкаючись, випалила Соломія. Вона була в паніці. — Я зараз же принесу чисті рушники і фен!
— Від води на оксамиті залишаються розводи, — холоднокрівно збрехав Воронов. Він важко підвівся, спираючись на свою тростину з набалдашником, і грізно навис над переляканою матір’ю. — Його не можна просто висушити. Йому потрібна професійна хімчистка та реставрація. І це коштуватиме мені п’ятсот доларів.
Богдан Адамович уважно спостерігав за їхньою реакцією. Це була друга частина його жорстокого тесту. Він хотів побачити, чи зірветься мати на дитину. Він чекав, що Соломія почне кричати на Левка за те, що той «влетів» на гроші, яких у них навіть близько не було. Він хотів перевірити, чи зламає цей фінансовий тиск їхній родинний зв’язок.
Соломія подивилася на пляму, а потім перевела погляд на Воронова. По її щоках без упину текли сльози.
— Пане Воронов, благаю вас… — її голос зірвався на жалібний шепіт. — У мене немає п’ятисот доларів. Мені ще навіть не заплатили за цей місяць роботи. Будь ласка, вираховуйте це з моєї зарплатні. Я буду працювати на вас безкоштовно стільки, скільки скажете. Тільки… тільки не робіть нічого поганого моєму хлопчику.