Ранок після нічної бурі видався по-осінньому прозорим і холодним. У VIP-відділенні «Столичної Перлини» запанувало обережне, крихке полегшення. Розгорнуті результати аналізів остаточно підтвердили те, про що Зоряна кричала в ординаторській: маркерні аутоантитіла буквально зашкалювали.
Орест Ковальський зібрав коротку летючку просто в коридорі, біля панорамного вікна, за яким прокидався Київ.
— Колеги, імуносупресивна терапія, яку ми екстрено запустили вночі, дала перші результати. Печінкові проби припинили свій катастрофічний ріст, — завідувач говорив тихо, але всі чули кожне слово. — Пацієнт стабільний. Попереду ще прірва роботи, але ми відтягнули його від краю.
Він зробив паузу і подивився на Зоряну, яка якраз вийшла з сусідньої палати зі стосом свіжих рушників.
— Зоряно. Від імені всього відділення — дякую. Ви зберегли не лише життя пацієнту, а й репутацію нашої клініки.
Дівчина зніяковіло опустила очі, відчуваючи, як палають щоки. Максим Завадський, який стояв поруч, прочистив горло і вперше за весь час подивився на неї без своєї фірмової столичної зверхності, ледь помітно кивнувши. Це була її маленька, але така важлива перемога.
Проте спокій тривав недовго. О дев’ятій ранку двері відділення розчахнулися, впускаючи Леоніда Яковенка — незмінного бізнес-партнера Савицького по «Глобал Капітал Україна». Чоловік у бездоганно скроєному італійському костюмі влетів до холу, наче ураган, безперервно говорячи по останній моделі смартфона. Його обличчя виражало суміш роздратування і нетерпіння.
— Альоно! — він попрямував до дружини банкіра, яка сиділа на шкіряному дивані з горнятком кави. — Що за інформаційний вакуум? Чому мені ніхто не телефонує? Акції нашого холдингу лихоманить від чуток, інвестори обривають мені телефон, а ви тут граєте в мовчанку!
Альона повільно підвела на нього втомлений, але крижаний погляд. За цю важку ніч вона ніби постаріла на кілька років.
— Привіт, Льоню. Рада бачити, що твоя людяність, як завжди, закінчується там, де починаються фінансові звіти, — сухо відрізала вона. — Григорій пережив критичну ніч. Лікарі кажуть, є надія.
— Надія — це не бізнес-план, Альоно, — Леонід нервово смикнув краватку. — Якщо він не зможе підписувати папери найближчий місяць, нам потрібна генеральна довіреність. Якщо він… якщо станеться найгірше, мені треба знати це першим, щоб перекинути активи. Ти ж розумієш, що на кону сотні мільйонів?
— Сотні мільйонів… — Альона гірко усміхнулася, поставивши каву на столик. — Твій друг лежить там, підключений до десятка трубок, а ти прийшов ділити його крісло. Як же ви мені всі огидні з вашими корпоративними іграми.
Леонід хотів щось різко відповісти, але в цей момент до них наблизився Ковальський, і бізнесмен миттєво змінив тон на дипломатичний, вимагаючи прогнозів. Альона лише відвернулася до вікна. Вона чудово розуміла: Леонід має рацію. Її власне майбутнє теж висіло на волосині.
А тим часом на першому поверсі, біля центральної реєстратури, розгорталася зовсім інша драма.
Зоряна спустилася в аптечний кіоск за фізрозчином, коли почула знайомий, хоча й зірваний від сліз жіночий голос. Біля стійки адміністратора стояла молода, надзвичайно вродлива жінка в стильному тренчі. Вона нервово стискала телефон і благально дивилася на чергову.
— Я вас дуже прошу, скажіть хоча б, у якій він палаті! Мені сказали, що Савицькому вночі стало гірше! Я маю його побачити!
— Громадянко, я вам втретє повторюю: відділення інтенсивної терапії закрите для відвідувачів. Інформацію надаємо лише офіційній дружині, а вона вже там, — чергова була непохитною, мов скеля.
Жінка відійшла від стійки, безсило опустилася на банкетку і сховала обличчя в долонях, беззвучно ридаючи. Зоряна завмерла. Цей профіль, ця манера поправляти волосся… Це ж Марина! Її колишня однокурсниця з медичного. Вони разом сиділи на лекціях з анатомії на першому курсі. Марина тоді була душею компанії, яскравою і веселою дівчиною, яка згодом покинула складне навчання заради кар’єри в івент-агентстві.
Зоряна обережно підійшла ближче.
— Марино?
Жінка здригнулася, наче від удару струмом. Вона підвела заплакані, почервонілі очі й кілька секунд розгублено вдивлялася в обличчя санітарки.
— Зоряна? Боже мій… — Марина схопила її за руку крижаними пальцями. — Ти тут працюєш? Зорю, благаю тебе, ти мусиш мені допомогти!
— Тихіше, заспокойся, — Зоряна присіла поруч, переходячи на шепіт. — Ти прийшла до Савицького? Але ж ти чула, там його законна дружина. Якщо вона тебе побачить…
— Мені байдуже на Альону! — в очах Марини блиснув відчай. — Зоряно, ти не розумієш. Григорій — це все моє життя. Вони з дружиною давно чужі люди, це просто контракт! Він обіцяв, що вирішить усе після цього відрядження… А тепер він помирає!
Вона рвучко розстебнула ґудзики свого тренча, і Зоряна відчула, як у неї перехоплює подих. Під легкою шовковою сукнею чітко вгадувався ледь округлий животик.
— Я вагітна, Зорю. Четвертий місяць, — прошепотіла Марина, і з її очей знову бризнули сльози. — Він ще навіть не знає. Я хотіла зробити йому сюрприз… Якщо він помре, я залишуся абсолютно сама з його дитиною на руках. А ця Альона розірве мене на шматки і залишить ні з чим. Я мушу сказати йому! Він має знати, що в нього буде спадкоємець!
На Зоряну ніби обвалилася бетонна плита. Їй і без того вистачало стресу з медичними протоколами, а тепер вона опинилася в самому епіцентрі руйнівного любовного трикутника олігарха. Вона уявила, що станеться, якщо Альона дізнається про Марину прямо зараз, у коридорі реанімації. Це буде вибух, який знесе половину клініки.
Але, дивлячись у повні жаху очі колишньої однокурсниці, Зоряна згадала слова Савицького тієї страшної ночі. Він кликав саме Марину. Він благав її пробачити. Можливо, саме ця новина змусить його чіплятися за життя з подвійною силою?
— Слухай мене уважно, — голос Зоряни став жорстким і зібраним. — Зараз ти йдеш звідси. Жодних істерик. О сьомій вечора Альона поїде додому перевдягнутися — вона робить це щодня. Ти підійдеш до службового входу біля гаражів швидкої. Я спробую домовитися з завідувачем. Але запам’ятай: у тебе буде рівно дві хвилини.
