Ранок на київському Центральному залізничному вокзалі дихав звичною метушнею мегаполіса. Під високими скляними склепіннями луною відбивався гул людських голосів, безперервний стукіт коліщат масивних валіз та монотонні оголошення диспетчерів. Проте серед цього нескінченного потоку пасажирів яскраво виділявся один гурт. Рідні, друзі та сусіди зібралися на пероні з особливою місією — виряджали юнака на військову службу за контрактом.
Атмосфера була наскрізь просякнута тим особливим вокзальним щемом, де щирий сміх тісно переплітається з гіркотою неминучої розлуки. Неподалік, біля газетного кіоску, вусатий чоловік віртуозно розтягував міхи старенького баяна, виграючи запальну українську мелодію. Ця жива музика змушувала перехожих мимоволі сповільнювати крок: хтось усміхався, хтось легенько притупував у такт, а деякі старші жінки потайки змахували сльозу, згадуючи власних синів.
У центрі цієї строкатої компанії височів Назар — ставний, широкоплечий хлопець із військовим тактичним рюкзаком кольору оливи на плечі. Його відкрите обличчя випромінювало спокійну впевненість, хоча в глибині очей ховалася зрозуміла тривога перед невідомістю. Він встигав усе: міцно тиснути руки товаришам, відповідати на нескінченні розпитування тіток і запевняти всіх, що обов’язково телефонуватиме за першої ж нагоди. Але при цьому він ані на мить не випускав зі своїх надійних обіймів тендітну дівчину. Вона завмерла, притиснувшись до його широких грудей, і лише беззвучно здригалася від плачу, ховаючи заплакане обличчя на його плечі.
Ці двоє здавалися одним нероздільним цілим. Їхня історія розпочалася ще в далекому дитинстві, на крутих вуличках київського Подолу. Назар завжди був її вірним лицарем: стійко тягав важкий портфель по схилах, відганяв місцевих забіяк. А Оксана, у свою чергу, дбайливо ділилася з ним ідеально виведеними конспектами, коли той пропускав уроки через застуду. Їхня дружба була такою ж природною і постійною частиною життя, як і сам Дніпро, що котив свої могутні хвилі неподалік їхніх домів.
Вільною рукою майбутній десантник підтримував свою матір. Ольга Миколаївна, жінка впливова і завжди бездоганно вбрана — класичне кашемірове пальто, ідеальна укладка — зараз зовсім не нагадувала сувору столичну чиновницю. Вона не стримувала ридань, дозволяючи сльозам безжально псувати ретельно нанесений макіяж. Поруч переминався з ноги на ногу батько, Юрій Іванович. Він ховав власне батьківське хвилювання за скупими, але міцними поплескуваннями сина по спині. Усі вони — батьки, друзі, кохана дівчина — хотіли б зупинити час, щоб ця коротка мить прощання тривала вічно.
Раптом гучний металевий голос із гучномовця розірвав їхню ідилію, а слідом пролунав протяжний гудок локомотива.
— О, наш колією суне! — радісно вигукнув хтось із колишніх одногрупників Назара. — Прямісінько до нашого сектору!
Синій вагон із жовтою смугою та гучним шипінням гальм зупинився якраз навпроти їхнього гурту. Почалася остання, найемоційніша хвиля прощань, обіймів та настанов.
— Тримайся там, сину. Будь справжнім чоловіком і гідним воїном, — голос батька здригнувся, видаючи весь той біль, який він так старанно намагався приховати.
Ольга Миколаївна вкотре розридалася, мертвою хваткою вчепившись у сина. З іншого боку його шию обвили тонкі руки Оксани, залишаючи на гарячій щоці хлопця солоний слід від сліз.
— Рідні мої, ну все, годі вам! — бас Назара теж дав слабину, але він швидко опанував себе, вирівнявши спину. — Мамо, Оксанко, я ж обіцяю, що все буде чудово. Провідник уже чекає!
Він палко поцілував найдорожчих ему жінок, поправив лямки рюкзака і стрімко злетів металевими сходами у тамбур. Коли багатотонна машина плавно рушила з місця, весь натовп на пероні синхронно здійняв руки, ніби намагаючись затримати потяг у повітрі. Назар махав їм з відчиненого вікна коридору, аж поки вагони не розчинилися в ранковому мареві столиці.
Оксана стояла як вкопана, гіпнотизуючи поглядом порожні рейки. Ольга Миколаївна тим часом дістала з сумочки паперову хустинку, нервово промокнула очі і раптом різко повернулася до дівчини. Від її материнської розчуленості не лишилося й сліду.
— Чого завмерла? — її голос пролунав як удар батогом, гранично холодно і зневажливо. — Йди звідси. І викинь з голови ці свої наївні ілюзії щодо нашої сім’ї.