Оксана здригнулася, немов від несподіваного ляпаса.
— Назар не для тебе, — карбуючи кожен склад, продовжувала розлючена чиновниця. — Будуй своє жалюгідне життя без мого сина.
— Ольго Миколаївно, за що ви так зі мною? — тихо, але з глибоким почуттям власної гідності відповіла дівчина. — Ми щиро любимо одне одного. Я дала йому слово, що дочекаюся, і він мені повністю вірить.
— Дочекається вона! Яка безпросвітна дурня! — обличчя жінки спотворила гримаса відрази. — Ти така ж вітряна й легковажна, як і твоя мати. Знайди собі когось свого рівня, голодранко, і назавжди забудь сюди дорогу!
Жінка набрала в груди повітря, щоб кинути в обличчя дівчини ще якусь дошкульну образу, але втрутився Юрій Іванович. Він рішуче взяв дружину під лікоть і наполегливо повів геть від перону, у бік виходу з вокзалу.
— Юро, ну ти бачив це нечуване нахабство? — шипіла вона, коли вони крокували галасливою Вокзальною площею до парковки. — Ця безперспективна дівуля з Подолу спить і бачить, як би хитрощами прописатися в нашій квартирі!
— Олю, заспокойся, тобі ж шкодить стрес, — примирливо бурмотів чоловік, відмикаючи сигналізацію авто. — Що поробиш, як сину вона так припала до душі? Дівчина вродлива, скромна, от він і втратив голову.
— Усі ви, чоловіки, абсолютно однакові! — гримнула Ольга Миколаївна, важко сідаючи в салон. — Думаєте інстинктами! А я як мати мушу дбати про його успішне майбутнє!
Оксана, яка так і залишилася сама серед вокзального натовпу, чула кожне слово цієї отруйної розмови. У грудях боляче пекло від гіркої несправедливості. Вона завжди поводилася гідно, блискуче закінчила гімназію і нічим не заслужила такої відвертої ненависті.
З Назаром вони просиділи за однією партою не один рік, але справжні почуття спалахнули між ними лише в старших класах. Їхня дитяча прив’язаність розквітла, мов київські каштани навесні, непомітно перетворившись на глибоке, трепетне кохання.
Вони годинами блукали вузькими вуличками старого міста, спускалися на Поштову площу, брали гарячу каву у вуличних кіосках і просто насолоджувалися присутністю одне одного, надійно відгороджені своїми почуттями від метушливого мегаполіса. Тоді вони навіть не думали про інтимну близькість — їм цілком вистачало просто триматися за руки і ловити закохані погляди.
Той найперший, обережний поцілунок під крислатим київським каштаном неподалік фунікулера назавжди закарбувався в їхній пам’яті. Того весняного вечора Назар від надлишку емоцій підхопив Оксану на руки і закружляв у повітрі, немов пір’їнку. Вона заливалася щирим, дзвінким сміхом, міцно тримаючись за його плечі, і в ту мить відчувала себе найщасливішою дівчиною у всьому величезному мегаполісі. Їхнє юнацьке захоплення було світлим і абсолютно позбавленим будь-якого фальшу.
Проте за цією ідилією завжди пильно стежила пара холодних очей. Ольга Миколаївна часто стояла за панорамним вікном своєї просторої квартири на Подолі, похмуро спостерігаючи, як син ніжно прощається з Оксаною біля під’їзду. Жінка з жахом усвідомлювала, що її хлопчик, її ідеальний проєкт майбутнього, більше їй не належить. Вона все життя тяжко працювала, вигризаючи свою керівну посаду в районній адміністрації, щоб забезпечити Назару блискучий старт.