Оксана не знала, що робити. Вона провела кілька безсонних ночей у риданнях. А через кілька тижнів дізналася, що вагітна від Назара. Вона вирішила не наражати свою ще ненароджену дитину на публічну ганьбу і брудні плітки. Дівчина хотіла мовчки дочекатися Назара у відпустку, щоб розповісти йому все особисто, дивлячись у вічі. Але доля завдала їй ще одного, фатального удару.
На сьомому місяці її вагітності в їхньому старенькому багатоквартирному будинку на Подолі сталася страшна пожежа через коротке замикання зношеної проводки. Оксана з матір’ю ледь встигли вискочити на вулицю посеред ночі в самих нічних сорочках. Вони втратили абсолютно все — дах над головою, речі, документи, мізерні заощадження.
Дізнавшись про цю трагедію, Ольга Миколаївна діяла блискавично. Чиновниця з’явилася на згарищі і лицемірно, перед камерами місцевих новин, запропонувала “допомогу постраждалим”. Вона швидко організувала їм “тимчасовий” переїзд до старенької, напівсліпої тітки в глухе село на Житомирщині. Фактично, користуючись їхнім безпорадним станом, вона просто вигнала вагітну Оксану зі столиці, щоб та більше ніколи не маячила перед очима і не псувала її ідеальну картину світу.
Саме там, у холодній сільській хатині, невдовзі в Оксани народився син. Вона назвала його Назаром — на честь свого єдиного, справжнього кохання. Але на цьому біди не закінчилися. Тітка раптово померла від серцевого нападу, а мати Оксани, пані Марія, не витримавши всіх цих потрясінь, злягла з важким інсультом.
Оксані доводилося боротися з тотальною, нищівною бідністю самотужки. Вона не мала змоги працювати, бо на руках було немовля і паралізована мати. На той момент, коли Назар побачив її на вокзалі в Козятині, вона була в дорозі до обласної лікарні, і в неї дійсно не залишилося грошей навіть на найдешевші ліки та хліб для дитини. Зламавши власну гордість, вона зважилася на найстрашніше — просити милостиню в чужих людей.
Назар слухав цю страшну сповідь, до побіління кісточок стиснувши кулаки від праведного гніву. Він дивився на неї і бачив, що перед ним сидить усе та ж чесна, щира і неймовірно сильна дівчина, яку він покохав ще зі школи. Тільки тепер вона була схожа на прекрасну квітку, яку безжально пошматував і зламав жорстокий буревій людської підлості.
Він розумів, наскільки ницо з нею вчинили ті, кому він довіряв найбільше у житті. І тепер йому було пекельно соромно за те, що він так просто, без найменшого спротиву повірив у брехню своєї владної матері та заздрісного товариша. Він навіть не спробував розібратися самостійно, сліпо піддавшись емоціям.
Десантник повільно, з трепетом перевів погляд на хлопчика. Ті самі русяві, неслухняні кучері, той самий впертий розріз очей, те саме підборіддя, яке він щоранку бачив у дзеркалі. Це був його син. Його рідна кров, яка з’явилася на світ після їхньої єдиної, чарівної ночі під зоряним небом на Трухановому острові.
Голосом, що зрадницьки зривався від ледь стримуваних сліз і безмежної, всеосяжної ніжності, Назар твердо сказав:
— Оксанко… Я більше ніколи, чуєш, ні за яких обставин вас не залишу. Усе страшне вже позаду. Просто довірся мені знову.
Вона дивилася на нього великими очима, по вінця наповненими сльозами, і не могла вимовити жодного слова від клубка в горлі. Назар обережно, щоб не злякати, погладив свого маленького сина по теплій голівці.
— Я вас більше нікому не віддам, — палко прошепотів він, притягуючи їх обох до своїх широких грудей.
Оксана, остаточно давши волю емоціям і гірко заливаючись сльозами довгоочікуваного полегшення, довірливо прихилилася до його міцного плеча. Через кілька хвилин малюк відчув рух, боязко поглянув на великого незнайомого чоловіка, а потім ще міцніше вчепився в мамин плащ.
Назар лагідно усміхнувся, повільно дістав із нагрудної кишені форми свій металевий військовий жетон із символікою десантних військ і обережно простягнув його малому.
— Це тобі, козаче. Щоб ти завжди знав і пам’ятав, що в тебе тепер є надійний захисник, — тихо сказав військовий.
Маленький Назар-молодший, не відпускаючи мамину руку, обережно взяв блискучий холодний метал і раптом щиро, довірливо заусміхався.
Усю свою законну відпустку Назар провів поруч з Оксаною та їхнім маленьким сином у тому самому глухому селі на Житомирщині. Він не відходив від них ні на крок, намагаючись компенсувати кожну втрачену хвилину. Насамперед чоловік взявся за облаштування їхнього старенького, ветхого будиночка: власноруч перекрив дах, відремонтував піч, що диміла, та замовив цілу вантажівку дров на зиму.
Він також негайно взявся за здоров’я пані Марії, матері Оксани. Назар домовився з хорошою приватною клінікою в обласному центрі, оплатив усі комплексні обстеження і закупив найсучасніші препарати, щоб жінка змогла швидше відновитися після інсульту. Її очі щоразу наповнювалися слізьми глибокої вдячності, коли вона дивилася на цього змужнілого, надійного рятівника своєї доньки.
Одного теплого вечора, коли вони вдвох сиділи на дерев’яній лавочці біля хати, Оксана мовчки винесла з кімнати пожовклий паперовий конверт. На ньому була акуратно наклеєна поштова марка, але адреса так і залишилася недописаною. Вона тремтячими руками простягнула його Назару.
Чоловік обережно відкрив конверт, дістав аркуш, щільно списаний дрібним, до болю знайомим почерком, і почав читати.
“Мій коханий Назаре, — зверталася Оксана в перших рядках. — Я ніколи не думала, що буду писати тобі ось такого листа. Мені неймовірно страшно, мені боляче від тієї чорної несправедливості, що звалилася на мої плечі. Але я хочу, щоб ти знав найголовніше: я кохаю тільки тебе”.
Назар читав, і в нього перехоплювало подих від кожної виведеної чорнилом літери.
“Усе те жахливе, що сталося в моєму житті за останні місяці, я не можу тобі зараз пояснити. Але, благаю тебе, вір мені — моє серце назавжди належить лише тобі одному. Я обіцяла дочекатися тебе з війська, і я буду чекати, незважаючи на всі перешкоди. Ти — моя єдина сила і мій сенс жити далі”.
Після того, як Назар дочитав ці зворушливі рядки, Оксана тихо додала, що так і не наважилася тоді відправити цей останній крик душі. Вона панічно боялася, що він не повірить і відкине її. Але у самісінькій глибині свого зраненого серця вона щосекунди вірила, що Бог знову зведе їхні шляхи.
За тиждень до закінчення відпустки вони офіційно стали чоловіком і дружиною. Без пишних урочистостей, без дорогих столичних ресторанів і білої сукні — лише вони вдвох у місцевому сільському РАЦСі, міцно тримаючись за руки. Назар пообіцяв, що справжнє, велике і гучне весілля в них обов’язково буде згодом, коли він закінчить службу. Того ж дня він офіційно визнав своє батьківство, подарувавши маленькому синові своє прізвище.
Повернувшись до Києва перед від’їздом у військову частину, Назар цілеспрямовано пішов до батьківської квартири на Подолі. Він мусив поставити жирну крапку в цій болючій історії. Зайшовши у просторий передпокій, він навіть не став знімати взуття, а прямо з порога висловив батькам усе, що думав про їхній підлий, нищівний вчинок.
Ольга Миколаївна спочатку зблідла, як полотно, а потім почала голосно, театрально плакати і виправдовуватися. Вона вперто твердила завчену мантру, що діяла виключно заради його блага та світлого, заможного майбутнього. Батько ж, Юрій Іванович, сидів на кухні, низько опустивши посивілу голову, і традиційно мовчав.
Назар лише різко, зневажливо змахнув рукою, зупиняючи цей фальшивий потік сліз.
— Мамо, ти хоч на секунду усвідомлюєш, що ти накоїла? — крижаним тоном промовив він, дивлячись їй прямо в очі. — Ти ледь не знищила мою сім’ю. Це ж ти все підлаштувала з тим мерзотником Русланом, скориставшись безпорадністю дівчини. Але запам’ятай: ми з Оксаною тепер законне подружжя, у нас підростає мій рідний син, і ти вже нічого не зможеш зруйнувати!
Ольга Миколаївна схопилася за серце, шукаючи пігулки, але син був невблаганний.