Вона завмерла на місці, немов укопана. Повільно, немов долаючи неймовірний опір, повернулася до нього. Її змарніле обличчя було спотворене такою сумішшю пекельного болю, приниження і відчаю, що Назару стало моторошно.
Маленький хлопчик, якого вона з силою притискала до грудей, відчув мамину паніку і голосно, злякано розплакався. Сльози суцільним потоком линули по блідих щоках Оксани. Це видовище вмить розтрощило ту залізобетонну стіну байдужості, яку Назар так старанно вибудовував чотири довгих роки.
— Тихіше, тихіше… Заспокойся, благаю! — розгублено белькотів він, відчуваючи власну безпорадність перед цим горем. Він продовжував тримати її за руку, панічно боячись, що вона знову вирветься і зникне в натовпі.
— Пусти, мені боляче! — раптом здавлено схлипнула дівчина.
Назар ніби прокинувся від трансу. Він усвідомив, що від хвилювання стиснув її зап’ястя лещатами, і різко відсмикнув руку. Його серце калатало так, ніби він щойно пробіг марш-кидок у повному екіпіруванні.
— Не тікай! — з відчаєм у голосі попросив десантник. — Ми мусимо поговорити! Я маю на це право, чуєш? Я хочу знати правду!
Оксана зробила рух, щоб піти, але завмерла, почувши його надломлений, щирий тон.
— Оксано, я знаю, що ти не дочекалася мене… Мати мені все доповіла. Про тебе, про Руслана, про ті кляті фотографії… Я божеволів від люті і хотів викреслити тебе з пам’яті. Але раз уже доля нас тут зіштовхнула лобами… Давай поговоримо. Що з тобою взагалі сталося? Чому ти в такому жахливому стані? Чому ти тут, на холодному пероні, просиш копійки?! — випалив Назар, не даючи їй отямитися.
Але дівчина лише гірко мовчала, хитаючи головою і ковтаючи гіркі сльози.
У цей час молода провідниця визирнула з дверей його вагона і гучно закричала, перекриваючи вокзальний шум:
— Пане військовий! Поїзд відправляється! Зайдіть усередину, двері блокуються!
Назар перевів погляд на Оксану, потім на маленького хлопчика. Малюк уже припинив плакати і тепер з величезним подивом витріщався на незнайомого дядю у військовій формі. У цього хлопчика були такі знайомі, рідні риси обличчя… Назар раптом усвідомив, що просто фізично не зможе зараз розвернутися, сісти в теплий вагон і поїхати геть. Незважаючи на всю біль від її зради, він мусив її вислухати.
— Я не їду далі! — крикнув він провідниці, різко повернувши голову. — Викиньте мої речі на перон, негайно!
Провідниця здивовано округлила очі, хотіла почати сперечатися за інструкцією, але, глянувши на непохитне, суворе обличчя військового, мовчки виставила на бетонну платформу його важку тактичну сумку.
За мить потяг плавно рушив, залишаючи їх утрьох посеред вокзальної круговерті. Назар з полегшенням видихнув: Оксана не скористалася моментом і нікуди не втекла. Сльози на її щоках уже підсохли, а малюк, міцно притиснутий до її грудей, довірливо поклав голову їй на плече.
Вони мовчки відійшли від галасливого перону і знайшли вільну стару дерев’яну лавку в тихому сквері біля вокзалу. Обом було неймовірно важко підібрати правильні слова. Нарешті Назар, нервово хруснувши суглобами пальців, наважився розірвати цю напружену тишу.
— Моя мати розповіла мені про твою вагітність, — почав він глухим голосом, дивлячись на пожовкле осіннє листя під ногами. — Сказала, що бачила тебе на Подолі вже з великим животом. Але найгірше не це… Вона розповіла про тебе і Руслана. Про те, що ви були разом одразу після мого від’їзду. Він нібито сам приносив їй ваші спільні фотографії в ліжку. Чому ти сама не пояснила мені, що сталося? Могла б написати або хоча б подзвонити! Я ж місця собі не знаходив!
Оксана лише гірко, з надривом усміхнулася. У цій вимученій посмішці було стільки вистражданого болю, що Назару стало не по собі.
— Твоя мати багато чого тобі наговорила… І ти їй одразу повірив? Без жодного сумніву вирішив, що я могла так дешево тебе проміняти після нашої ночі на Трухановому острові? — тихо запитала вона. В її голосі не було ані краплі злості, лише безмежна, океанська втома.
— А як я міг не повірити?! — палко заперечив Назар, різко повернувшись до неї. — Ти ж просто розчинилася в повітрі! Перестала відповідати, твій номер був поза зоною. І ось я бачу тебе, і в тебе є дитина… — він кивнув на хлопчика, який мирно розглядав ґудзики на маминому плащі.
— Дитина, звісно, є, — прошепотіла дівчина, ніжно погладжуючи малюка по світлому волоссю. — Але ти не знаєш і десятої частки правди, Назаре. Я розкажу тобі все. А ти вже сам вирішуй, вірити мені чи своїй впливовій матері.
І вона почала свою важку, як камінь, сповідь.
Чотири роки тому, невдовзі після того, як Назар поїхав до навчального центру, Оксана успішно склала вступні іспити до Столичного медичного коледжу. Це був неймовірно важкий період: дівчина розривалася між підготовкою, складними тестами та нічними підробітками, щоб допомогти хворій матері. Того знаменного дня, вийшовши щасливою з приймальної комісії, вона була повністю виснажена, але окрилена успіхом. Прямо біля виходу вона випадково натрапила на Руслана.
Він був напрочуд привітним. Привітав зі вступом і сказав, що має для неї якийсь дуже важливий пакунок та особистого листа від Назара. Руслан запропонував підвезти її додому і дорогою на п’ять хвилин заскочити до нього у квартиру, щоб забрати посилку. Оксана, яка щиро зраділа звісточці від коханого і ледь трималася на ногах від перевтоми, нічого не підозрюючи, погодилася.
У квартирі Руслан люб’язно запропонував їй присісти на диван і випити по келиху легкого вина — суто символічно, щоб відсвяткувати її блискучий вступ до коледжу. Дівчина зробила кілька ковтків. Але шалений стрес останніх тижнів, хронічне недосипання та порожній шлунок зіграли з нею злий жарт. Втома навалилася на неї бетонною плитою, очі почали злипатися, і вона просто провалилася в глибокий, безпробудний сон прямо на розкладеному дивані.
Прокинулася вона вже пізно ввечері. Одяг був на ній, вона почувалася нормально, але Руслан сидів поруч у кріслі з мерзенною, самовдоволеною посмішкою хижака. Він без жодного сорому заявив, що поки вона так міцно спала, він ліг поруч, роздягнувся до пояса і наробив цілу серію дуже “неоднозначних” фотографій, де вони нібито відпочивають після бурхливої ночі.
Оксана була в абсолютному жаху. Вона залилася сльозами від сорому, відчуття власного безсилля та огиди, не розуміючи, за що друг Назара так із нею вчинив. Руслан же, нахабно гортаючи брудні, постановочні знімки на екрані смартфона, грубо насміхався над її стражданнями. Він поставив жорсткий ультиматум: або вона назавжди зникає з життя Назара, видаляє його контакти і блокує телефон, або ці фотографії завтра ж побачить сам Назар, її матір та всі спільні знайомі в Києві.
Коли дівчина, тремтячи від шоку, спробувала сказати, що піде до поліції, Руслан лише розреготався їй в обличчя. Він нагадав, що його рідний дядько обіймає високу посаду в їхньому центральному райвідділі.
— У тебе навіть заяву ніхто не прийме. Скажуть, що ти сама до мене додому прийшла пити вино, — строго попередив він тоді. — А будеш язиком плескати — пошкодуєш ще більше. Я всім розкажу, що ти легкодоступна дешівка, яка не дочекалася хлопця й тижня.