Пілоти перезирнулися. Їхня прекрасна, надійна машина вмирала просто в них на руках. Усі завчені до автоматизму правила перетворилися на сміття. Вибору не залишалося.
Але щойно Гармаш хотів дати згоду, броньовані двері за спиною Валерії з гуркотом відчинилися знову. На порозі стояв Віктор Романенко — сивочолий капітан-інструктор і головний екзаменатор їхньої авіакомпанії, який летів до Києва у бізнес-класі. Його обличчя палало праведним гнівом.
— Михайле, що за чортівня тут коїться?! — гаркнув Романенко, миттєво оцінивши криваво-червону панель приладів і присутність сторонньої особи. — Хто ця дівчисько і що вона робить біля центральної консолі?!
Віктор Романенко, сивочолий ветеран цивільного флоту та головний екзаменатор «СкайЛенд Україна», стояв на порозі кабіни, мов уособлення непохитної корпоративної бюрократії. Його чіпкий погляд миттєво просканував гірлянду червоних тривожних вогнів на верхній панелі, і лише після цього він сфокусувався на тендітній фігурі дівчини, яка стояла між кріслами пілотів. Обличчя інструктора, спочатку просто стурбоване, миттю спотворилося від гніву.
— Михайле, що за цирк ви тут влаштували?! — різко, перекриваючи металевий стогін фюзеляжу та вереск сирен, гаркнув Романенко. — Хто ця стороння особа і з якого дива вона має доступ до приладової панелі?!
Гармаш, чиї руки вже звело судомою від марних спроб утримати штурвал, навіть не повернув голови.
— Вікторе Петровичу, це майор Валерія Гончар! — крикнув капітан, ковтаючи сухе повітря. — Вона з військової авіації. У нас катастрофічна, повна відмова всіх систем управління. Гідравліки нуль. Вона каже, що знає, як вивести борт із падіння!
Інструктор Романенко зробив рішучий крок уперед і безцеремонно спробував відтіснити Лєру від центрального п’єдесталу. У його голосі не було ані краплі страху перед неминучою смертю — лише залізна, безапеляційна зверхність старшого начальника, який звик жити за папірцем.
— Мене абсолютно не обходить, чи вона майор, чи генерал! Вона — пасажирка комерційного рейсу! — відрізав екзаменатор. Його тон не допускав жодних заперечень. — Дівчино, негайно залиште кабіну і поверніться на своє місце у салоні! Це пасажирський лайнер, а не ваш тренувальний військовий полігон. Ми діятимемо суворо за інструкцією!
Але Валерія не відступила ні на міліметр. Вона вросла в підлогу кабіни, мов моноліт. Її очі, якими вона колись дивилася на ворожі радари систем протиповітряної оборони, тепер пропалювали Романенка наскрізь.
— Капітане Романенко, розплющте очі. Цей літак перебуває в некерованому штопорному зниженні, — її голос лунав напрочуд рівно, контрастуючи із загальним хаосом. — Якщо ви продовжите тицяти в свої стандартні цивільні чек-листи, через півтори хвилини ми всі перетворимося на купу обгорілого металу. У мене є реальний, практичний досвід виведення багатотонних машин із точно такої ж комбінації відмов.
Романенко аж задихнувся від такого нахабства. Його щелепи зціпилися:
— Ваші армійські трюки тут не пройдуть! Це органи управління під юрисдикцією комерційної авіакомпанії. Жоден пасажир не отримає до них доступу. Ми виконуємо протоколи QRH! Крапка! Ніякої імпровізації!
Повітря в тісній кабіні стало таким густим від напруги, що його, здавалося, можна було різати ножем. Літак знову різко провалився у повітряну яму, і всіх трьох кинуло вбік.
— Вікторе Петровичу, благаю! — у повному відчаї закричала Ірина Савченко. Другий пілот не відривала тремтячих рук від мертвого штурвала, а по її щоках уже текли сльози безсилля. — Наші протоколи не працюють! Магістралі порожні! Рулі взагалі не реагують на команди! Ми втрачаємо висоту з катастрофічною швидкістю. Може, варто хоча б вислухати її план?!
Проте екзаменатор залишався глухим до аргументів. Бюрократичний консерватизм осліпив його:
— Абсолютно виключено. Я забороняю будь-яке втручання.