— Не смій більше її торкатися! Ти не маєш жодного права! Чуєш? Ніколи більше її не чіпай!
Покоївка стояла над розгубленою жінкою. На дівчині була проста сіра сукня та білосніжний фартух. Її права рука все ще була міцно стиснута в кулак після удару, який вона щойно завдала. Дівчина важко дихала, грудна клітка швидко підіймалася й опускалася.
Вона була налякана. Але не тією жінкою, що зараз сиділа на підлозі. Вона боялася самої себе. Боялася того, що щойно зробила, і тієї межі, яку переступила. Межі, з-за якої вже не було вороття.
Жінка на мармуровій підлозі була неймовірно вродливою. Це була та особлива, бездоганна краса, яка коштує шалених грошей і годин роботи в елітних салонах. Вона притискала тонку руку з ідеальним манікюром до своєї щоки. Її очі розширилися — не від болю, а від абсолютної, немислимої люті. Тому що покоївка — якась звичайна прислуга — щойно посміла підняти на неї руку.
За спиною дівчини стояла інвалідна коляска. У ній сиділа сімдесятиоднорічна жінка. Її окуляри валялися на підлозі, скельця ледь блищали у світлі люстри. На лівій щоці літньої жінки палав червоний слід. Відбиток чужої долоні. Зовсім свіжий.
Двері кімнати раптово відчинилися. Увійшов чоловік. Високий, у дорогому діловому костюмі, з втомленим обличчям людини, яка керує великим бізнесом. Він завмер на порозі.
Він побачив свою наречену, яка плакала на підлозі. Побачив свою покоївку, яка стояла над нею, ніби захищаючись. І побачив свою матір в інвалідному візку з червоним відбитком від удару на обличчі.
Троє людей. Три різні історії. І лише десять секунд, щоб вирішити, яка з них є правдивою.
Чотири місяці тому Оксана стояла біля службового входу розкішного пентхауса в елітному київському житловому комплексі «Печерські Вежі».
Їй було двадцять сім, вона приїхала з невеликого гірського села на Закарпатті. В руках вона тримала одну-єдину валізу, а на ній була найкраща темно-синя блузка — єдина офіційна річ у гардеробі, яку вона прасувала прямо на підлозі своєї орендованої кімнатки на околиці Києва, бо там не було прасувальної дошки. А в голові лунав голос її покійної бабусі: «У тебе сильні руки, Оксанко. Використовуй їх, щоб тримати людей, коли вони падають».
Сьогодні вона перестала стримувати ці руки. І відтепер у цьому пентхаусі вже нічого не буде як раніше.
Пентхаус займав увесь сорок третій поверх. Коли двері службового ліфта безшумно розсунулися, Оксана побачила більше ідеального білого мармуру, ніж за все своє життя. Панорамні вікна від підлоги до стелі відкривали запаморочливий вид на Дніпро, мости та ранковий туман над містом. Під стелею виблискувала кришталева люстра, яка, мабуть, коштувала більше, ніж усе її рідне село.
Економка, пані Галина — п’ятдесятивосьмирічна жінка, надзвичайно ефективна і абсолютно позбавлена теплоти — повела її у східне крило.
— Катерина Володимирівна, — сухо інструктувала пані Галина, швидко йдучи коридором. — Інвалідний візок. Паралізована нижче пояса. Автомобільна аварія три роки тому. Вона колишня професорка національного університету. Розум гострий, як лезо. Вона буде тебе перевіряти. Не сприймай це на свій рахунок.
«Моя бабуся перевіряла мене на міцність двадцять два роки, — подумала Оксана. — Я до цього звикла».
Кімната була світлою і просторою. Лікарняне ліжко з електроприводом було майстерно замасковане під звичайне, дороге. Одну стіну повністю займала величезна книжкова шафа, заставлена томами. А по центру кімнати — інвалідний візок.
Катерина Володимирівна. Сімдесят один рік. Маленька. Худорлява. Біле волосся коротко підстрижене. Темні, пронизливі очі дивилися з-за круглих окулярів, які трохи криво сиділи на носі. Її обличчя колись було владним і впевненим, а зараз здавалося якимось стиснутим, наче хтось змусив цей сильний голос розмовляти пошепки протягом останніх трьох років.
— Ти звідки? — пролунав сухий голос.
— Із Закарпаття, Катерино Володимирівно. З гірського села.
— А до Києва де була?
— Вчилася в Ужгороді. Працювала там же.
— Івана Багряного читала? «Тигролови»? — жінка примружила очі, оцінюючи реакцію.
— Читала, — спокійно відповіла Оксана. — Думаю, Григорій Многогрішний був неймовірним відчайдухом, але часом — занадто наївним.
Брова Катерини Володимирівни повільно поповзла вгору.
— Більшість людей кажуть, що це беззаперечний шедевр і символ нескореності, і на цьому їхня думка закінчується.
— Більшість людей ніколи не стикалися з наївними відчайдухами у реальному житті. А я виросла серед них, — Оксана не відвела погляду.
На обличчі старої жінки щось ледь помітно змінилося. Це не була усмішка, швидше — простір для усмішки, який щойно з’явився.
— Ти підійдеш.
Оксана почала працювати того ж дня.