У її бабусі був важкий артрит, що пізніше прикував її до ліжка. Оксана з шести років допомагала піднімати жінок, які не могли ходити самі. Вона знала, як правильно купати, одягати, годувати, як заплітати волосся і як возити візок до місцевої церкви по нерівних сільських дорогах. Бабуся померла, коли Оксані було двадцять два. Її останні слова назавжди вкарбувалися в пам’ять онуки: «У тебе сильні руки. Використовуй їх, щоб тримати інших».
Саме тому вона взялася за цю роботу. Не лише через високу зарплату в столиці. А тому, що вона чудово знала, що означає доглядати за людиною, яку світ раптом перестав помічати.
За перший тиждень Оксана та Катерина Володимирівна знайшли свій власний ритм. Ранком — українська поезія. Катерина Володимирівна читала вголос Ліну Костенко, і в ці хвилини її голос знову ставав голосом видатної професорки, яка колись збирала повні аудиторії.
Після обіду вони переходили до прози. Оксана читала Хвильового, а стара професорка сперечалася з кожним реченням. Вони сперечалися про літературу так, як сперечаються дві жінки, які все життя чекали на когось, хто був би гідним цієї суперечки.
— Він пише так, ніби постійно свариться з читачем! — обурювалася Катерина Володимирівна, постукуючи пальцем по підлокітнику візка.
— Це тому, що він дійсно свариться, — спокійно відповідала Оксана, перегортаючи сторінку.
— І про що ж?
— Про те, хто має право розказувати історію. І яким голосом.
Катерина Володимирівна розплющила очі і подивилася на Оксану. Вже не як роботодавець на прислугу. А як читач на читача.
Заплітати волосся вони почали на другому тижні. Оксана обережно розчісувала тонке, біле, сплутане волосся жінки.
— Я могла б це заплести, — тихо запропонувала вона. — Зробити гарний український колосок, дуже акуратний. Моя бабуся завжди казала, що коли вона з косою, то почувається справжньою королевою.
— Мені сімдесят один рік, Оксано.
— А моїй бабусі було вісімдесят три.
У кімнаті запанувала тиша. Чути було лише гудіння кондиціонера.
— Заплітай, — нарешті видихнула жінка.
Оксана плела обережно, пасмо за пасмом, перетворюючи безлад на витончену зачіску. Це зайняло майже годину. Коли вона піднесла до обличчя жінки велике дзеркало, Катерина Володимирівна торкнулася свого колоска так обережно, ніби читала шрифт Брайля.
— Я виглядаю як королева… — прошепотіла вона і додала: — Хотіла сказати «смішно», але…
— Одне іншому зовсім не заважає, — усміхнулася Оксана.
Катерина Володимирівна розсміялася. Це був глибокий, справжній, живий сміх. Цей звук заповнив велику світлу кімнату, наче щось, що роками було замкнено в темній шафі, нарешті вибило двері.
Оксана почула кроки в коридорі. Хтось стояв там, слухав цей сміх, а потім швидко пішов геть.
Традиція бограчу почалася наступного вівторка. Оксана готувала на розкішній кухні пентхауса після того, як шеф-кухар залишав зміну. Свіжа паприка, багато м’яса, картопля, ароматні трави і гострий перець. Вона принесла паруючу глибоку тарілку до кімнати Катерини Володимирівни.
— Що це таке? — підозріло запитала жінка.
— Справжній закарпатський бограч.
— Він яскраво-червоний.
— Таким і має бути.
— І пахне так, ніби він збирається зі мною сперечатися, — хмикнула професорка.
— У моїй родині завжди казали: якщо їжа надто ввічлива, це погана їжа. Їй бракує характеру.
Катерина Володимирівна з’їла всю порцію до останньої краплі. Це була її перша повноцінна гаряча страва за останні кілька місяців, до якої вона виявила такий інтерес.
— Вівторки, — категорично заявила вона, відсуваючи тарілку. — Тепер бограч буде щовівторка.
З того часу у маленькому просторі між українською дівчиною, яка готувала традиційну страву, і літньою київською професоркою, яка з апетитом її їла, почало будуватися щось набагато більше, що не мало жодного стосунку до їжі.