Вона подивилася на нього. Він подивився на неї. Між ними була лише кухонна стійка. Та сама кухня, де вона колись різко сказала йому, що він ставиться до матері як до обов’язку. Де він уперше почув сміх із кінця коридору. Той самий мармур. Але відстань між ними стала зовсім іншою. Вона стала меншою. За їхнім власним вибором.
— Вівторок, — нарешті сказала вона.
— Що вівторок?
— Приходьте сюди наступного вівторка. Спочатку посидьте з матір’ю годину. А потім приходьте на кухню. Я приготую додаткову порцію.
— Це побачення?
— Це бограч, Дмитре. Не зіпсуйте його.
І раптом із кінця довгого коридору пролунав чистий, потужний голос професорки, яка чула абсолютно все у цьому домі:
— Я чую вас обох! І так, синку, це побачення!
Оксана голосно розсміялася. Дмитро теж майже усміхнувся. Звук голосу літньої жінки, що вільно і радісно лунав у розкішному пентхаусі, був звуком того, як холодна нерухомість нарешті ставала справжнім домом.
Східне крило. Ранок. Кімната Катерини Володимирівни.
Двері відчинені. Увімкнена лампа. Шафа заповнена книгами. Вікно виходить на зелений сад. Жінка сидить у візку. В окулярах. З ідеальними колосками. На її колінах лежить збірка Ліни Костенко. Вона читає вголос. Голосом професорки. Повним. Владним. Незламним.
Оксана сидить поруч і слухає. Не тому, що розуміє глибину кожного метафоричного рядка. А тому, що звучання цього голосу — сильного і безстрашного — є для неї єдиним і головним доказом того, що вона вчинила правильно.
На підвіконні стояли дві фотографії в рамках. На одній — Катерина Володимирівна зі своїм покійним чоловіком. А поруч інша — Оксана та Катерина Володимирівна. Фото зробив Дмитро. На ньому жодна з жінок не дивиться в камеру. Вони обидві в епіцентрі запеклої літературної суперечки. І вони обидві мають рацію.
Вона приїхала до Києва з однією валізою. Вона взялася за цю роботу, бо добре знала, як доглядати за жінкою в інвалідному візку. Вона заплітала коси. Щвівторка варила бограч. Сперечалася про книги з професоркою, яка до цього мовчала три роки.
А коли вона побачила червоний слід на її обличчі, вона перетнула мармурову кімнату і використала свої сильні руки так, як її вчила бабуся. Не для того, щоб просто вдарити. А для того, щоб утримати людину, яка падає.
Деякі люди все життя чекають на дозвіл, щоб зробити правильну річ. Оксана не чекала. Вона побачила розбиті окуляри на підлозі і просто почала діяти.
Кілька слів. Відкрита долоня. Фартух покоївки. І сімдесятиоднорічна жінка в інвалідному візку, яка не сміялася три роки, а тепер сміється щовівторка, бо хтось нарешті зварив для неї справжній бограч.
Будь сміливим. І дозволь собі бути коханим.