Він вивів на екран документи трасту. Запит на передачу прав трирічної давнини. Деталі дзвінка, що скасував перевірку гальм. Зв’язок із юридичною фірмою «Столичний Правовий Альянс».
— Автомобільна аварія, в якій загинув мій вітчим і через яку мою матір паралізувало, наразі перекваліфікована правоохоронними органами у справу про умисне вбивство, — жорстко сказав Дмитро. — Жінка, яка систематично знущалася з моєї матері. Яка фабрикувала справу про її недієздатність. І чия сімейна фірма намагалася захопити наші активи за два дні до смертельної ДТП… Ця жінка — Ілона.
Катерина Володимирівна сиділа у своєму візку в центрі сцени. Рівна спина. Колоски. Окуляри.
— Мене звати Катерина Володимирівна, — її голос лунав у мікрофонах так само потужно, як колись в університетських аудиторіях. — Я викладала українську літературу в Національному університеті тридцять років. Я не втратила розум. Я не дезорієнтована. Я просто жінка в інвалідному візку, якій наказали мовчати під страхом втратити все. Але сьогодні я обираю говорити. Тому що проста дівчина із Закарпаття, яка працювала в нашому домі, обрала вийти на бій за мене, коли я сама за себе боротися не могла.
Вона повернула голову і подивилася на край зали. Там стояла Оксана. У своїй простій сірій сукні та білому фартуху. Її очі блищали від сліз.
— Оксана вдарила ту, хто мене катував, — завершила професорка. — І, чесно кажучи, я б дуже хотіла мати здорові ноги, щоб підвестися і зробити це власноруч.
Карма була миттєвою і публічною. Проти Ілони та її родини відкрили кримінальні провадження: знущання над літніми людьми, шахрайство та співучасть у вбивстві. Її бізнес-імперія «Glyanets» розвалилася за добу. Її сторінки в соцмережах були видалені.
А коментарі в мережі миттєво змінилися: «Захистіть Оксану!», «Ця дівчина — справжня героїня!». Усі звинувачення проти Оксани були зняті того ж дня.
Минуло три тижні.
Пентхаус. Ранок. Оксана заплітала волосся Катерини Володимирівни. Той самий візерунок. Ті самі дбайливі руки. Нова, яскрава лампа для читання була увімкнена. Візок стояв біля панорамного вікна з видом на зимовий сад. Ніколи більше не обличчям до стіни.
— Ти залишаєшся, — сказала Катерина Володимирівна. Це було не запитання, а констатація факту.
— Я залишаюся. Але вже не як покоївка. Не знаю, який тепер у мене статус.
— Ти моя компаньйонка. Моя читачка. Мій особистий майстер із зачісок. Мій шеф-кухар з приготування бограчу. Моя подруга… — жінка ледь усміхнулася. — Якщо, звісно, це не надто сентиментально для дівчини з гір.
— У нас у горах люди вкрай сентиментальні, — розсміялася Оксана. — Ми просто ховаємо це за жартами.
Дмитро запропонував Оксані офіційну посаду. Повноцінна доглядальниця і компаньйонка. З високою зарплатою, страховкою та власним житлом. Вона погодилася лише за однієї умови:
— Я підпорядковуюсь виключно вашій матері. Не вам.
— Схоже, відтепер у цьому домі так працює абсолютно все, — зітхнув він.
— Розумний чоловік, — кивнула Оксана.
— Я повільно вчуся. Але я дійсно розумний.
Того ж вечора. Вівторок. Оксана поралася на розкішній кухні, готуючи бограч. Аромат спецій та паприки заполонив увесь коридор. Елітний шеф-кухар тепер без жодних заперечень звільняв кухню щовівторка — це був мовчазний, але непорушний мирний договір.
Дмитро зайшов на кухню. Сів за мармурову стійку і мовчки спостерігав, як вона готує.
— Ти змінила в цьому домі абсолютно все, — порушив він тишу.
— Я просто зварила суп і заплела косу, — Оксана знизала плечима. — Усе інше зробила ваша мати.
— Ти вдарила мою наречену. Колишню наречену.
— Я вдарила вашу колишню наречену заради вашої матері.
— Ти ледь не потрапила за ґрати. І навіть не замислилася перед ударом.
— Я мовчала і сумнівалася цілих чотири місяці. Цього цілком достатньо.
Запала тиша. Він дивився, як вона помішує страву в каструлі. Запах був гострим, насиченим і дуже живим.
— Я не знаю, як це робиться, — раптом сказав він.
— Що саме?
— Як відчувати щось до людини, яка працює в моєму домі, щоб це не виглядало неправильно.
— Я не працюю у вашому домі. Я працюю на вашу матір. Це велика різниця, — Оксана зупинилася і подивилася на нього.
— Справді?
— Ваша мати вважає, що так. Минулого тижня вона сказала мені: «Мій син дивиться на тебе так, ніби ти — найскладніше рівняння, яке він мріє ніколи не розв’язати».
— Вона так сказала?
— Вона професорка, Дмитре. Вона помічає все.
Він потягнувся через мармурову стійку. Але не за її рукою. За великою ложкою. Зачерпнув гарячого бограчу прямо з каструлі і з’їв.
Оксана витріщилася на нього з удаваним обуренням.
— Ви щойно з’їли мій бограч прямо з каструлі!
— Тепер я заробляю свою порцію інакше.
— Так це не працює.
— Тоді навчи мене.