Цей літній день шістнадцятирічна Ярина не забуде ніколи. Так гірко, боляче і соромно їй ще не було за все її коротке життя. Світ навколо неї ніби втратив свої барви, вицвів, перетворившись на сіру, розмиту пляму. Незнайомець уже давно залишив її і зник у густих поліських хащах, а дівчина все ніяк не могла прийти до тями.
Вона продовжувала незграбно лежати серед високої папороті та лісової трави. Її улюблена бавовняна сукня була зім’ята і місцями розірвана. Ярина не відчувала ні рук, ні ніг, голова здавалася важкою, наче налитою свинцем, щоки палали вогнем, а губи були скусані до крові від німого жаху.
Скільки вона так пролежала в густих заростях, дівчина не знала. Вона ніби отямилася лише тоді, коли від сусіднього озера потягнуло відчутною вечірньою прохолодою, а на їхнє село неподалік Шацька неквапливо почали спускатися густі сутінки. Тільки тоді Яся нарешті спромоглася підвестися на ліктях. Тремтячими руками вона помацала довкола в густій траві, шукаючи свою хустину.
Вона сіла, важко спершись спиною на вологий пеньок. Тіло зовсім не слухалося, кожен рух відкликався тупим болем. Дівчина механічно почала знімати з тканини сухі травинки та хвою, повільно пов’язала хустку на голову, ховаючи розпатлане волосся. Зібравши залишки сил, Ярина підвелася і, повільно похитуючись, мов тінь, побрела в бік дому.
По обидва боки широкої галявини розросталися ароматні кущики звіробою, деревію та дикої ромашки. Праворуч шумів своїми віковими таємницями дрімучий волинський ліс зі столітніми соснами, а ліворуч відкривався безкрайній луг, за яким починалися їхні родинні угіддя. Родина Ярини жила з важкої фермерської праці, і гроші давалися їм неймовірним потом.
Батько Степан та мати Ганна змушені були щороку обробляти кілька гектарів землі, доглядати величезні теплиці та тримати чимале господарство, щоб прогодувати чотирьох дітей. Окрім найстаршої Ясі, в родині підростали ще три молодші доньки: Софійка, Даринка та маленька Марічка. Степан усе життя марив сином-спадкоємцем, тому з кожною новою дівчинкою, що з’являлася на світ, його характер ставав усе жорсткішим, а серце — холоднішим.
Батько тримав усю родину в їжакових рукавицях. Атмосфера в домі часто була гнітючою: Степан міг влаштувати страшний скандал через будь-яку дрібницю, особливо коли повертався з райцентру після невдалого продажу городини. Діставалося всім, і Ярині в першу чергу. Дівчина панічно боялася важкого погляду та гніву батька, тому намагалася бути непомітною, тихо і мовчки виконуючи всі його накази та тягнучи на собі половину хатньої роботи.
Того злощасного дня вона, як завжди, покірно пішла до лісу по гриби, щоб увечері мати змогу закрити кілька банок на зиму. За кілька годин Яся набрала повний кошик відбірних лисичок та білих грибів. Вона вже збиралася повертатися додому, вийшла на залиту сонцем галявину і мимоволі замилувалася польовими квітами, які встелили землю розкішним килимом.
Раптом тишу розрізав хрускіт сухої гілки. Повернувши голову, дівчина побачила високого незнайомого хлопця, який вийшов з-поміж дерев і впевнено попрямував у її бік. Трохи злякавшись, Ярина пришвидшила крок, але незнайомець буквально ув’язався за нею. Він почав розмову, усміхався і здавався напрочуд привітним.
Мимоволі Яся роздивлялася його правильні риси обличчя: темні очі, які здавалися добрими, і білосніжну усмішку. Разом вони дійшли до невеликого джерела, що вело до лугу. Але чим більше незнайомець говорив, тим більше насторожувалася дівчина. Його інтонації ставали надто нав’язливими.
— Давай мені свій кошик, напевно, важкий. Он скільки грибів набрала, господине, — грайливим тоном запропонував хлопець, перепиняючи їй дорогу.
— Та ні, дякую, він зовсім не важкий. До того ж я звикла носити повні відра, — відмахнулася Ярина, намагаючись обійти його стороною.
— А ти вперта. Мені такі подобаються, — якось неприємно, хижо посміхнувся молодик. Його погляд ковзнув по її фігурі.
— А ви чиї будете? Як вас звати? — запитала Яся, відчуваючи, як серце починає битися швидше.
— Багато знатимеш — швидко постарієш, — засміявся хлопець, вкотре блиснувши зубами. — А тебе як звати, красуне?
— От і не скажу, — вперто відповіла дівчина, міцніше стискаючи ручку кошика.
Незнайомець відверто заговорював зуби молодій наївній дівчині. Вони вже відійшли досить далеко від безпечної стежки. Про себе він практично нічого не розповідав, зате спритно хвалився, як добре знає ці ліси. Коли Ярина схаменулася, вони опинилися в глухій частині лісу, далеко від поля, де сьогодні працювали її батьки.
— І все ж, ви хто такий? — знову запитала дівчина, тепер уже з неприхованою пересторогою. — І чого йдете за мною? Йдіть собі своєю дорогою, годі мене розважати.
— А ти думала, я просто так тут гуляю? — гиготнув незнайомець, і його обличчя вмить змінилося, втративши будь-яку привітність. — Я хочу отримати своє. І нікуди не піду.