— І гріх на душу брати страшно, — тихо додав чоловік, уважно вдивляючись у її заплакане обличчя.
Ярина раптом стиснула кулаки так, що кісточки побіліли, і з відчаєм випалила:
— Якби ви тільки знали, який страшний гріх уже лежить на моїй душі… Одним більше, одним менше — мені вже справді все одно.
Її голос тремтів, і вона безсило опустила голову на мокрі коліна, ховаючи обличчя. Чоловік сів поруч на повалений стовбур берези і лише м’яко кивнув.
— Ну то розкажіть мені, раз уже все одно збиралися помирати. Воді свої таємниці віддавати легко, а от живій людині — іноді рятівно.
Ярина довго мовчала. У цій тиші над Темним озером ніби проносилися геть усі її загублені мрії, розтоптані сподівання та роки болю, спливаючи, наче вода у швидкому весняному струмку. Нарешті вона наважилася і, ковтаючи сльози, виклала цьому абсолютно незнайомому чоловікові все.
І про той страшний випадок на лузі багато років тому, і про свій панічний підлітковий страх перед батьком-тираном, і про вагітність. І про той березневий ранок, коли вона в холодному хліві народила крихітну донечку та в стані повного афекту залишила її в засніженому лісі під сосною. І про те, як схаменулася і повернулася, але було вже надто пізно.
— Вовки потягнули мою дівчинку назавжди… Я бачила сліди на снігу. А на шиї в моєї малечі, знаєте, така родима плямка була. У вигляді маленького сердечка. Так вона мені в пам’ять і врізалася на все життя. Це все, що я пам’ятаю про свою рідну донечку, — ледь чутно промовила Яся, злякано піднімаючи очі на чоловіка, очікуючи побачити в них огиду чи осуд.
Але він мовчав. Його обличчя було насупленим, брови зсунулися до перенісся, а погляд став напруженим. Потім чоловік підвівся, погукав свою доньку, яка саме розглядала якусь комаху на травинці, і обережно відігнув комірець її світлої бавовняної сукні.
Ярина аж охнула від побаченого. У неї перехопило подих.
На тому самому місці, на тонкій дитячій шиї, чітко виднілася знайома родима плямка у формі маленького сердечка. Серце жінки закалатало так шалено, що вона мимоволі схопилася за груди, ніби боячись, що воно от-от вирветься назовні. Світ перед очима знову поплив, але цього разу від неймовірного шоку.
— Ну все, біжи, грайся далі, пташко. Тільки пам’ятай: у ліс не заходити, — лагідно сказав чоловік дівчинці, а потім знову звернувся до Ярини, яка сиділа ні жива ні мертва.
— Сім років тому, ранньої весни, мені наснився дуже дивний сон. Ніби хтось мене кличе, благає про допомогу. І що я маю бути в лісі саме тієї миті. Я прокинувся в холодному поту і ніяк не міг збагнути, сон це чи дійсність. Але тут наша собака, Лайда, почала гавкати з усіх сил.
Він трохи помовчав, пригадуючи ті події.
— Я вийшов на двір, спробував заспокоїти тварину. Дружина ще спала, я не хотів її будити. Але Лайда мене зовсім не слухалася, ще дужче голосила і так дивно поводилася. Підбіжить до мене, схопить зубами за рукав куртки і тягне до воріт, а потім відбігає в бік лісу, гавкає і скавулить. Ледве я збагнув: кличе вона мене за собою в хащі.
Ярина слухала, затамувавши подих, боячись навіть кліпнути, щоб не зруйнувати це диво.
— Я швидко вдягнувся і пішов за нею в ліс. По правді, ще й лаявся тихо, бо холодно було, сніг ще лежав, та й зарано. Собака ж летіла поперед мене. Вона і привела мене прямісінько до розлогої сосни, поруч ще молода ялинка росла. А там — згорток на хвої. У нас із дружиною дітей своїх не було, Господь не дав. От ми й забрали це диво додому. Виростили Богданку. Вона — наш промінчик сонця, подарунок з волинського лісу.
Ярина сиділа на траві, приголомшено дивлячись на майже чорну воду Темного озера, і не могла повірити в почуте. Здавалося, сама доля, чи сам Бог, змилостивилися над її беззахисною дівчинкою і врятували її від вірної смерті через вірного пса. Ті сліди на снігу належали не хижакам, а її рятівниці!
— А дружина моя торік померла від тяжкої хвороби, — тихо додав чоловік. — Одні ми тепер залишилися. А сьогодні ти мені розповідаєш таке… Дивні діла твої, Господи.
Він глибоко зітхнув, потім підвівся і впевнено простягнув Ярині свою велику, теплу руку.
— Ну що, пішли додому. Мене, до речі, Назаром звати.
— Куди… пішли? — пролепетала Яся, все ще не вірячи власним вухам і не наважуючись торкнутися його руки.
— Ну додому ж, у наше село. Перевдягнутися тобі треба, зігрітися. Речі там від дружини залишилися, знайдеш для себе щось підходяще. Та не бійся ти, не скривджу. До речі, ти б теж представилася. Не можу ж я тебе Утопленою весь час кликати.
— Ярина… Яся мене звати, — жінка несміливо вклала свою крижану долоню в його руку. — А як же Богданка? Вона не буде проти? Раптом я їй не сподобаюся…
— От зараз у неї і запитаємо. Ходімо до неї, — усміхнувся Назар.
Він підійшов до доньки і підняв її з високої трави. Дівчинка радісно скрикнула і випустила з долоньок метелика, який одразу ж полетів геть у бік квітучого лугу. Назар щось тихо прошепотів малій на вушко, ніжно вказуючи на Ярину.
Дівчинка уважно подивилася на неї своїми бездонними блакитними очима і серйозно, по-дорослому запитала:
— А вона обіцяє, що буде такою ж хорошою, як моя мама?
Ярина впала перед нею на коліна прямо в мокру траву. Вона обережно взяла маленьку ручку, припала губами до теплої дитячої шкіри і видихнула, ледь дихаючи. Вона відчула той солодкий, ледь вловимий аромат, який притаманний лише дітям, і серце її нарешті знайшло свій дім.
— Обіцяю, мій промінчику, — крізь сльози щастя відповіла Ярина. — Відтепер я більше нічого на світі не боюся.