Ярина озирнулася і крізь пелену сліз побачила, як берегом до неї біжить високий чоловік, а за ним поспішає маленька дівчинка.
— Тут вири небезпечні! Виходьте негайно! — кричав він.
— А мені туди й треба… на дно, — тихо, наче в маренні, відповіла Яся. І, зробивши останній крок, зникла під темною водою.
Отямилася вона вже на березі, жадібно ковтаючи повітря. Вся мокра, вона тремтіла чи то від холоду, чи то від пережитого шоку. Поруч із нею сидів той самий чоловік, важко дихаючи і знімаючи з себе налипле латаття.
— Утоплена, значить, — сказав він із легкою, але не злою усмішкою.
Ярина відкашлялася і похмуро подивилася на його мокру сорочку.
— А вам яке діло? Хіба я просила мене рятувати? — відрізала вона, відвертаючись.
Раптом вона відчула, як хтось обережно торкається її волосся. Повернувши голову, Ярина побачила дівчинку з неймовірно ясними блакитними очима. Дитина усміхалася їй так світло і щиро, як ніхто ніколи в цьому житті.
— Тітонько, у вас ряска на голові, я витягую, — ніжно промовила дівчинка, маленькими пальчиками перебираючи мокрі пасма.
— Дуже дякую, — прошепотіла Яся, раптом відчувши, як до горла підступає тугий клубок. Вона мимоволі погладила малу по ручці, але тут же спохмурніла і подивилася на чоловіка. — Не треба було мене рятувати. Мені жити нема задля чого.
— Чому це? — щиро здивувався чоловік.
— У мене нічого немає. Ні дому, ні чоловіка, ні дітей… і не буде ніколи, — відповіла вона, дивлячись кудись у порожнечу над озером.
— Як це — дому немає?
— Ніде жити… пожежа в нас була, — збрехала Ярина, але сама майже повірила у власну брехню.
Насправді вона відчувала, що всі мости за її спиною давно згоріли. До Григорія вона не повернеться ні за що, а батьки до себе не пустять, та й не потрібні вони їй. І чоловік згорів разом з усіма мостами, а дітей Бог не дав.
Чоловік погукав дівчинку, яка вже побігла берегом ловити строкатих лугових метеликів.
— Богданко, сонечко моє, дивись, не відходь далеко! А то такі метелики прудкі, щоб у ліс тебе не завели. Спробуй упіймати одного, але так, щоб я тебе бачив.
— Добре, татку! — весело відгукнулася дівчинка і раптом підбігла, ніжно обвивши маленькими рученятами шию Ярини.
— А ви, тітонько, не плачте. Все обов’язково буде добре!
Чоловік задумливо подивився на Ярину, зірвав травинку і тихо сказав:
— Топитися — це не вихід. Життя ж таке: сьогодні так, а завтра може бути зовсім інакше. Змінити щось завжди можна, поки ти дихаєш. А коли опинишся на дні — нічого вже не виправити.