Його звали Станіслав Міллер, хоча Максим цього ще не знав. Станіслав виглядав абсолютно звичайно. У нього було стильно вкладене волосся, дорогі окуляри в тонкій оправі та шкіряний портфель на колінах. Для будь-кого іншого він був би просто ще одним високооплачуваним корпоративним юристом чи фінансистом, який їде у відрядження.
Але Максим не був “будь-ким”. Він одразу помітив аномалії.
Станіслав сидів біля проходу, але його тіло було відхилене назад під неприродним кутом. Він тримав у руках журнал, але за десять хвилин не перегорнув жодної сторінки. І найголовніше — він пильно дивився у віддзеркалення темного вікна потяга. Не на пейзаж за вікном, а на віддзеркалення салону вагона. Зокрема, на віддзеркалення самого останнього ряду.
Він спостерігав за Христиною.
Максим бачив, як очі Станіслава стежили за віддзеркаленням дівчини. М’язи на щелепі чоловіка смикнулися. Він сунув руку у внутрішню кишеню свого стильного піджака, затримав її там на мить, а потім витягнув порожньою. Це був нервовий тик, заспокійлива поведінка або перевірка прихованої зброї.
Раптом Тайфун видав звук. Це не був гавкіт. Це був низький, дозвуковий гуркіт, який вібрував навіть крізь дошки підлоги. Це був звук, який Максим знав досконало. Саме такий звук Тайфун видавав за мить до того, як вони штурмували будівлю, повну озброєних бойовиків.
— Що з ним? — прошепотіла Христина, зі страхом відсмикуючи руку, коли відчула, як м’язи собаки під її пальцями перетворилися на сталь.
— Нічого, — відповів Максим. Його голос впав на октаву нижче, ставши небезпечно спокійним. — Він робить свою роботу. Тримайте руки на колінах. Не робіть різких рухів.
Атмосфера в задній частині вагона змінилася з буденної втоми на електричну, важку напругу, що мала присмак міді. Максим Коваль сидів абсолютно нерухомо, його руки легко лежали на стегнах, повністю розслаблені, але готові вибухнути насильством за частку секунди.
Христина була налякана, хоча й не зовсім розуміла чому. Чоловік зі шрамом поруч із нею не погрожував їй. Насправді він був єдиним, хто виявив ввічливість і дозволив їй сісти. Собака, незважаючи на свій лякаючий вигляд, зараз діяв як тепла, захисна ковдра над її найболючішою, найвразливішою ногою. І все ж повітря здавалося задушливим.
— Як вас звати? — тихо запитав Максим, не повертаючи голови. Його очі залишалися прикутими до потилиці чоловіка в синьому костюмі через три ряди.
— Христя, — затинаючись, відповіла вона. — Христина Романюк.
— Максим, — рівно відповів він. — Послухайте мене, Христино. Я не хочу, щоб ви панікували, але мені потрібно, щоб ви дещо сказали. Ви помітили, щоб сьогодні хтось ішов за вами? На вокзалі? На платформі?
Серце дівчини шалено забилося об ребра. Вона згадала свій болісний шлях через вокзал. Їй було так боляче, що її увага була зосереджена виключно на тому, щоб переставляти милиці і не впасти. Вона не дивилася на обличчя, вона дивилася лише на землю.
— Ні, — прошепотіла вона, і в її голосі зазвучала паніка. — Ні. Я просто… я щойно від лікаря в Києві. Я просто намагаюся доїхати додому. Чому? Що відбувається?
— Не підіймайте очей, — м’яко, але твердо наказав Максим. — Дивіться на собаку. Гладьте його, якщо це допоможе вам залишатися спокійною.
Христина послухалася, її тремтячі пальці занурилися в густу шерсть Тайфуна. Низьке гарчання пса тривало. Це було стійке, вібруюче попередження, спрямоване прямо в прохід.
Станіслав Міллер підвівся. Він обсмикнув спереду свій ідеальний костюм, узяв шкіряний портфель і вийшов у прохід. Але він не пішов уперед, туди, де знаходилися вагон-кафе та туалети бізнес-класу. Він повернувся і почав повільно йти в кінець вагона. Прямо на Максима та Христину.
Очі Максима фіксували кожен мікрорух чоловіка. Хода Станіслава була трохи неприродною. Він намагався йти невимушено, але його плечі були напружені. Права рука стискала ручку портфеля так міцно, що кісточки пальців побіліли, а от ліва рука була вільною і розгойдувалася надто близько до кишені піджака.
Станіслав зупинився в проході прямо біля їхнього ряду. Він опустив погляд.
Христина відчула, як на неї впала тінь чоловіка, і не змогла втриматися, щоб не підняти очі. У Станіслава було абсолютно приємне, симетричне обличчя, але його очі були абсолютно мертвими. Їм бракувало природного тепла чи емпатії нормальної людини. Вони були як чорні скляні лінзи камери, які просто фіксують інформацію.
— Важко з цими милицями, га? — сказав Станіслав. Його голос був м’яким, добре поставленим і абсолютно позбавленим щирого співчуття. Це був холодний, розрахований спосіб зав’язати розмову.
Перш ніж Христина взагалі змогла усвідомити це дивне вторгнення в її простір, Тайфун вибухнув.
Пес не гавкав. Гавкіт — це попередження. Тайфун попереджень не робив.
Масивний німецький вівчар рвонув уперед, перекинувши всю свою масу через коліна Христини. Його щелепи з лякаючим клацанням зімкнулися менш ніж за п’ять сантиметрів від колінної чашечки Станіслава Міллера.
Станіслав різко відсахнувся назад, врізавшись у підлокітник сидіння через прохід. Його приємна маска на частку секунди сповзла, оголивши спалах абсолютної, вбивчої люті.
— Господи! — крикнув Станіслав, намагаючись опанувати себе і граючи роль ображеного пасажира. — Тримайте свого звіра! Він щойно намагався мене вкусити!
Максим не підвищив голосу. Він не встав. Він просто дивився на Станіслава очима людини, яка бачила, як помирають люди.
— Він не намагався тебе вкусити, — сказав Максим, і його голос розрізав шум потяга, як скальпель. — Якби він намагався тебе вкусити, твоя стегнова артерія вже прикрашала б стелю. Він просто наказав тобі відійти.
— Ця тварина небезпечна! — просичав Станіслав, знову роблячи крок уперед, його рука потягнулася до кишені піджака. — Я зараз покличу провідника…
— Зроби ще один крок до цього ряду, — перебив його Максим до жаху м’яким тоном. — Засунь руку в ту ліву кишеню. Давай. Дай мені привід.
Станіслав завмер.
Три довгі секунди двоє чоловіків дивилися один одному в очі. Поза Максима не змінилася, але смертельний намір, що випромінювався від нього, був відчутним. Станіслав був хижаком, який звик полювати на слабких і вразливих. Він обрав дівчину з інвалідністю, бо вона була легкою здобиччю. Він бачив, що вона страждає, ізольована і терпить біль, але він прорахувався.
Він не зрозумів, що тихий чоловік у кутку не був просто випадковим попутником. Станіслав забрів у лігво вищого хижака.
Очі Станіслава метнулися вниз, до талії Максима, помітивши легку опуклість під краєм тактичної куртки. Він подивився на Тайфуна, чиї губи тепер були відкопилені, оголюючи два ряди ідеально білих, жахливих ікол.
Станіслав повільно підняв руки в глузливому жесті капітуляції, натягнувши на обличчя криву, потворну усмішку.
— Розслабся, друже. Просто хотів поговорити.
Він різко розвернувся і швидким кроком попрямував до початку потяга, зникнувши за скляними розсувними дверима сусіднього вагона.
Христина важко і часто дихала, її груди здіймалися.
— Що… хто це був? Чому він…
— Дихай, Христю, — сказав Максим, нарешті відвівши погляд від дверей. Він опустив руку і твердо поплескав Тайфуна по плечу. — Відбій, друже. Хороший хлопчик.
Тайфун миттєво перестав гарчати, його губи приховали зуби, хоча він залишався міцно притиснутим до ніг Христини, відмовляючись покинути свій пост.
— Я не знаю, хто він, — тихо сказав Максим, його розум працював з шаленою швидкістю. — Але він не шукав туалет. І йому не потрібні були світські бесіди.