Перш ніж Христина встигла поставити ще одне запитання, вагон потяга занурився в абсолютну темряву. Потяг щойно в’їхав у глуху, позбавлену зв’язку лісову ділянку. Ритмічний стукіт коліс раптом змінив тональність і перетворився на оглушливий, нестерпний скрегіт металу об метал.
Хтось зірвав стоп-кран.
Масивний експрес різко здригнувся, скидаючи багаж з верхніх полиць і змушуючи пасажирів кричати, коли їх кинуло на спинки передніх сидінь.
Максим рухався з нелюдською швидкістю. Він відстебнув пасок безпеки, кинувся вбік і притиснув Христину спиною до сидіння, закриваючи її голову та шию власними грудьми й руками. Під ними Тайфун впав на підлогу, накривши своїм важким тілом хворі ноги дівчини.
Потяг із жахливим, вібруючим гуркотом зупинився посеред мертвої зони. Аварійні лампи під стелею нервово кліпнули і ввімкнулися, заливаючи салон тьмяним, хворобливо-жовтим світлом.
Повітря миттєво наповнилося пилом із вентиляційних решіток та їдким, хімічним смородом горілих гальмівних колодок. За вікнами не було нічого, крім суцільної, непроглядної темряви густих поліських хащів. Жодного ліхтаря, жодного населеного пункту.
— Ви не поранені? — прошепотів Максим, його обличчя було за кілька сантиметрів від обличчя Христини.
— Ні… — судомно видихнула вона, її тіло неконтрольовано тремтіло.
Максим повільно відсторонився, його погляд швидко сканував хаотичний, сповнений паніки та криків вагон. Скляні розсувні двері в передній частині їхнього вагона розбилися вщент під час різкого гальмування, і підлога була всіяна блискучими уламками.
— Залишайтеся тут, — наказав Максим. Його голос звучав смертельно серйозно. Він потягнувся під куртку, його рука твердо лягла на руків’я тактичного пістолета. — Не рухайтеся з цього місця. Тайфун. Охороняй!
Собака видав коротке, різке скавуління на знак підтвердження, притискаючись ще ближче до ніг Христини. Тварина перетворилася на живу, теплу броню.
— Куди ви йдете? — запанікувала дівчина, вчепившись у рукав його куртки.
Максим подивився в бік розбитих дверей.
— Експреси не гальмують просто так посеред глухого лісу, — похмуро відповів він. — Хтось зірвав стоп-кран, і я готовий закластися, що це був чоловік у синьому костюмі.
Люди навколо плакали, кашляли і гарячково тицяли в екрани своїх смартфонів, лише щоб виявити те, що Максим і так знав. Вони застрягли посеред лісової “сліпої зони” на межі двох областей. Мобільний зв’язок був відсутній. Жодної поділки. Вони опинилися в металевій пастці.
Максим рушив вузьким проходом із плавною, безшумною грацією хижака. Його тактична підготовка спецпризначенця навчила його працювати в хаосі: фільтрувати крики, ігнорувати паніку і зосереджуватися виключно на матриці загроз.
Він дістав свій пістолет із прихованої кобури, тримаючи його щільно притиснутим до правого стегна, схованим під полами куртки. Переступивши через розбитий ноутбук і обійшовши чоловіка, який ловив повітря ротом на підлозі, Максим дістався розбитих дверей. Там він побачив провідника.
На його бейджі було написано “Степан”. Літній чоловік осів на підлогу біля стіни тамбура, притискаючи хустинку до розсіченої брови.
— Тихіше, батьку, — пробурмотів Максим, присідаючи навпочіпки і твердо поклавши руку на плече Степана. — Що сталося? Хто зірвав кран?
Степан важко кліпнув, кров заливала йому око.
— Якийсь тип… У синьому костюмі. Він штовхнув мене. А в тамбурі на нього чекав ще один. Здоровань… У шкірянці. Вони зірвали пломбу і смикнули важіль. А потім заблокували двері до передніх вагонів…
— Двоє, — вирахував Максим, і його мозок миттєво вибудував тактичну геометрію потяга. Якщо вони заблокували передні двері, то не намагалися захопити локомотив. Вони ізолювали задні вагони, щоб створити контрольоване середовище. Справжнісінькі мисливські угіддя.
— Вони питали мене… — Степан закашлявся, скривившись від болю. — Питали, чи є в цьому старому вагоні камери відеоспостереження. Коли я сказав, що ні, той здоровань ударив мене…
Щелепа Максима напружилася. Це не був випадковий терористичний акт. Це був хірургічно точний удар. І він відбувався поза зоною досяжності будь-яких радарів.
— Сиди тихо. Не грай у героя, — Максим підбадьорливо стиснув плече провідника і ковзнув у темний тамбур, що з’єднував їхній вагон із сусіднім.
Він зазирнув крізь подряпане оргскло у сусідній вагон. Ось вони. Станіслав Міллер зняв свій дорогий піджак, під яким виявилася чорна тактична сорочка. Він стояв у дальньому кінці вагона, охороняючи заблоковані двері.
Але саме другий чоловік — той самий здоровань, про якого згадував провідник — змусив волосся на потилиці Максима стати дибки. Чоловік був складений, як бетонний блок. Це був Роман Чорний, сумнозвісний у підпільних розвідувальних колах фахівець із силового вилучення.
Роман не просто залякував пасажирів. Він систематично йшов проходом і уважно дивився на їхні ноги.
На ноги.
У пам’яті Максима миттєво виринув образ Христини. Важкі, жорсткі карбонові фіксатори. Кастомні титанові милиці. Вона згадувала, що їде прямо від столичного лікаря.
Раптом усі пазли склалися з жахливою ясністю. Христина не була мішенню через те, ким вона була. Вона була мішенню через те, що несла на собі. Вона була “сліпим мулом”. Що б там не робили в тій елітній київській клініці, її медичне обладнання використали, щоб вивезти зі столиці щось надзвичайно цінне. І Станіслав з Романом прийшли це забрати, чудово розуміючи, що дівчина з інвалідністю буде абсолютно беззахисною.
Роман грубо відштовхнув якогось переляканого підлітка і попрямував до заднього тамбура — прямо до вагона Христини.
У Максима не було часу на підготовку складної засідки. Він відступив у тінь тісного тамбура, зливаючись із темрявою. Його дихання сповільнилося до рівного, непомітного ритму. Важкі металеві двері зі скрипом відчинилися. Роман ступив у тамбур, його очі ще не встигли звикнути до напівтемряви.
Він так і не помітив привида в кутку.
Максим вдарив із нищівною, холодною жорстокістю. Він не використовував пістолет — постріл у лункому просторі тамбура оглушив би їх і попередив би Станіслава. Натомість Максим вбив своє ліве передпліччя прямо в горло Романа, впечатавши масивного найманця в сталеву стіну. Одночасно його праве коліно злетіло вгору, завдавши паралізуючого удару в стегновий нерв Романа.
Здоровань видав здавлений, вологий хрип, і його нога підкосилася. Але найманець був досвідченим бійцем. Попри задушливий тиск на дихальне горло, Роман викинув важкий удар ліктем у голову Максима. Спецпризначенець ухилився на частку міліметра, перехопив витягнуту руку Романа і викрутив її назад у жорсткому больовому заломі. Звук розірваних хрящів відлунив у тісному просторі. Роман впав на коліна, його обличчя налилося багрянцем.
— Що в металі? — прошепотів Максим прямо у вухо Роману, і його голос прозвучав як смертоносне, крижане шипіння. — Що лікар сховав у фіксаторах дівчини? Говори!
Роман виплюнув кров на металеву підлогу, хриплячи:
— Ти… труп. Накопичувач. Прототип… У титановій стійці.