Командир спецназу обережно рушив уперед. Він міцно тримав Максима на прицілі свого автомата, поки його бійці розбіглися вагоном, щоб зафіксувати Станіслава, Тараса та Романа.
— Тримайте руки там, де я їх бачу, пане, — жорстко наказав командир, його очі нервово метнулися до масивного німецького вівчара, що спокійно сидів поруч із Максимом. — Контролюйте свого собаку!
— Він бойовий службовий пес. Він не поворухнеться без моєї команди, — рівно відповів спецпризначенець. — Ці люди зірвали стоп-кран. Вони намагалися здійснити силове вилучення викрадених даних.
Поки поліція заполонила вагон, одягаючи наручники на закривавлених найманців і починаючи довгий процес евакуації переляканих пасажирів, проходом до Христини поспішив парамедик.
— Дівчино, ви поранені? — запитав лікар, світячи їй в очі медичним ліхтариком.
— Я в порядку… — голос Христини тремтів, але звучав чітко. — Тільки спина. Я не можу довго стояти.
— Ми зараз принесемо жорсткі ноші і винесемо вас, — запевнив її парамедик, викликаючи підмогу по рації.
Поки її готували до евакуації, Христина підняла очі. Максим був оточений важкоозброєними бійцями КОРДу. Він спокійно передавав своє посвідчення та вилучений накопичувач корпорації “Егіда-Пром” агенту держбезпеки, який щойно прибув на місце. Попри весь хаос і допити, які на нього чекали, Максим повернув голову.
Його холодні сірі очі зустрілися з її поглядом крізь натовп уніформ. Він коротко, з глибокою повагою кивнув їй. Поруч із ним гордо і рівно сидів Тайфун. Зонарний вівчар тихо пирхнув, його бурштинові очі востаннє зупинилися на Христині. Потім Максим дав команду “Поруч”, і бойовий пес розчинився в морі миготливих синіх і червоних вогнів.
Люмінесцентні лампи в кімнаті для допитів Головного управління спецслужб у Києві гули з дратівливою, невблаганною частотою. Христина сиділа, загорнута в грубу сіру термоковдру. На металевому столі перед нею стояла чашка недоторканої, вже охололої кави.
Минуло дев’ять годин відтоді, як спецназ поліції штурмував “Інтерсіті”. Дев’ять годин парамедиків, миготливих маячків, тактичних звітів і, зрештою, безперервних допитів. Слідчий Тарас Стерненко, чоловік, чиє обличчя здавалося назавжди вкритим відбитком хронічної втоми, кинув на стіл товсту картонну папку.
— Христино, мені потрібно, щоб ви усвідомили всю серйозність цієї ситуації, — сказав Стерненко, нахилившись уперед. — Накопичувач, вилучений із вашого лівого фіксатора, містив прототип квантового алгоритму наведення. Він був розроблений корпорацією “Егіда-Пром” за секретним контрактом Державного оборонного бюро. Нападники в потязі — Станіслав, Роман і Тарас — це високооплачувані, смертоносні корпоративні найманці. Вони не нападають на випадкових дівчат з інвалідністю просто так. Вони роблять це лише тоді, коли “мул” точно знає, що саме він перевозить.
— Я ж вам казала, — голос дівчини був хрипким і смертельно втомленим, але в ньому з’явився новий, сталевий стрижень. — Я їздила до свого ортопеда, доктора Юрія Авраменка, на планове калібрування шарнірів. Він забрав фіксатори у свою лабораторію. Я пила зелений чай у кімнаті очікування! Я нічого не знала!
Слідчий потер скроні.
— Доктор Авраменко — дуже шанований хірург із приватною практикою на Печерську. Це величезний стрибок — звинувачувати його в державній зраді та корпоративному шпигунстві лише на основі слів переляканої пасажирки потяга.
Перш ніж Христина змогла зібратися з силами, щоб знову себе захистити, важкі металеві двері кімнати для допитів відчинилися.
Увійшов Максим Коваль. Він зняв свою оливкову тактичну куртку і тепер був одягнений у просту чорну футболку, яка зовсім не приховувала сухих, твердих м’язів і сітки старих шрамів на передпліччях. Тайфуна з ним не було — собака, найімовірніше, відпочивав у спеціальному кінологічному транспорті внизу. За спиною Максима стояв старший чоловік у дорогому вугільно-сірому костюмі. На його бейджі світився рівень допуску, який був недосяжним для слідчого Стерненка.
— Дівчина каже правду, Стерненко, — різко сказав старший чоловік. — Відбій.
Слідчий миттєво підвівся, виструнчившись.
— Пане генерале, ми просто встановлювали хронологію подій…
— Хронологія вже встановлена, — перебив його Максим, вп’явшись крижаним поглядом у слідчого. — Я особисто дістав накопичувач із кастомної схованки в її титановій стійці. Схованки, яка вимагала спеціалізованих фрезерних інструментів. Інструментів, які ви зараз знайдете у приватній лабораторії доктора Авраменка. Христина — жертва експлуатації, а не співучасниця. Якщо ви висунете їй звинувачення або хоча б зіллєте її ім’я пресі, ви будете відповідати перед Міністерством оборони.
Максим перевів погляд на Христину. Смертоносний лід у його очах миттєво розтанув, змінившись напрочуд теплою турботою.
— Ви як, тримаєтеся?
— Я хочу додому, — прошепотіла дівчина, щільніше кутаючись у термоковдру. — Я просто хочу повернутися до Львова.
— Повернетеся, — тихо пообіцяв Максим.
Поки Христині нарешті дозволили поспати на кушетці в безпечному блоці, шестерні правосуддя, змащені розвідувальними зв’язками Максима, почали обертатися з жахливою швидкістю.
О 4:30 ранку, в елітному районі Печерська, доктор Юрій Авраменко гарячково запихав пачки євро та зашифровані жорсткі диски в шкіряну спортивну сумку. Його розкішний пентхаус із видом на Дніпро був занурений у темряву. Єдиним джерелом світла було механічне світіння потужного шредера в кутку кабінету, який без зупину знищував документи.
Авраменко рясно пітнів, його руки тремтіли. Пів години тому він отримав зашифроване повідомлення з одноразового телефону: “Вилучення в потязі провалилося. Втрутилося ССО. Пали все. Тікай”.
Він застебнув масивну сумку. Його мозок гарячково працював. Він був таким самовпевненим, так свято вірив у власну геніальність. Кілька років тому лікар усвідомив: його пацієнти з інвалідністю, які використовують складні металеві протези та ортези, є ідеальними, “невидимими мулами”. Служби безпеки на вокзалах і в аеропортах майже ніколи не перевіряли медичне обладнання ретельно, побоюючись позовів за дискримінацію. Іноземна підставна компанія заплатила Авраменку семизначну суму за те, щоб він видовбав фіксатор Христини і сховав там військовий алгоритм. Усе мало пройти ідеально.
Лікар закинув важку сумку на плече і потягнувся до латунної ручки дверей. Але перш ніж його пальці торкнулися металу, важкі дубові двері вибухнули всередину зливою трісок і гіпсокартону.
Сталевий таран, який тримав боєць спецназу спецслужб, просто вибив їх із петель. Перш ніж Авраменко встиг хоча б закричати, три лазерні цілевказівники розмалювали його груди моторошною сіткою рубіново-червоних крапок. Важкоозброєні бійці заполонили кімнату, їхні черевики хрустіли по знищених документах.
— Служба безпеки! Руки на видноту! Кинь сумку! — проревів командир крізь дзвін у вухах після штурму.
Авраменко випустив сумку так, ніби вона була радіоактивною. Він упав на коліна, заклавши руки за голову, і неконтрольовано заридав. Шанований столичний хірург, людина, яка гралася в Бога життями і тілами своїх найвразливіших пацієнтів, перетворилася на жалюгідне, скигляче створіння на підлозі власного кабінету.
З темного коридору до кімнати увійшов слідчий Стерненко. Він ковзнув поглядом по порізаних паперах і набитій сумці, а потім подивився вниз на лікаря.
— Докторе Авраменко, — голос слідчого сочився абсолютною відразою. — Ви заарештовані за державну зраду, корпоративне шпигунство та створення загрози життю цивільної особи. Ви маєте право зберігати мовчання. І я дуже раджу вам ним скористатися.
Новини про цей арешт потраплять в ефір лише через три дні. ЗМІ подадуть це як складний фінансовий злочин — масштабну схему шахрайства з медичним страхуванням. Накопичувач військових, найманці в потязі, участь колишнього спецпризначенця та його бойового пса — все це залишиться глибоко засекреченим у архівах Міністерства оборони. А ім’я Христини Романюк ніколи не з’явиться в жодному офіційному документі.
Минуло шість місяців після інциденту в темному лісі на межі областей. Жорстка, задушлива столична спека змінилася прохолодною, неймовірно яскравою осінню.
Дерева у Стрийському парку Львова вкрилися розкішними відтінками випаленого помаранчу та багрянцю, ідеально гармоніюючи з теплим вовняним пальтом Христини. Ритмічне клацання її милиць по бруківці все ще лунало, але звук змінився. Він став легшим, більш пружним.
Після арешту доктора Авраменка держава тихо і без зайвого розголосу виплатила Христині компенсацію через анонімний фонд допомоги потерпілим. Маючи ці ресурси, дівчина звернулася до найкращих біомедичних інженерів Національного політехнічного університету. Для неї створили абсолютно нові фіксатори — не з важкого титану, а з надлегкої 3D-друкованої карбон-кевларової матриці. Нове обладнання важило в рази менше, що значно зменшило агонізуючі спазми в її спині. А головне — ці фіксатори належали лише їй і не мали жодних секретів.
Христина зупинилася біля ставка з лебедями. Вона важко сперлася на милиці, щоб зняти навантаження з попереку, і випустила довгу хмарку пари в прохолодне повітря. Так, вона стала фізично сильнішою. Але психологічні шрами того дня все ще давалися взнаки. Вона досі ловила себе на тому, що сканує натовп, вишукуючи поглядом чоловіків у синіх костюмах, мертві очі та приховану зброю. Травма від усвідомлення того, як легко її зробили мішенню через її інвалідність, була важким тягарем.
— З часом стає легше, знаєте.