Собака миттєво відпустив понівечену руку і відступив на крок. Його бурштинові очі ні на мить не відривалися від горла Міллера. Максим дістав ще одну пластикову стяжку і жорстко зафіксував зап’ястя Станіслава за його спиною.
Загрозу було нейтралізовано. Вагон був у безпеці.
Тиша опустилася на експрес, перериваючись лише звуками полегшеного плачу пасажирів та важким, ритмічним диханням німецького вівчара. Максим випростався, його груди важко здіймалися. Він подивився вниз на Станіслава, який жадібно хапав ротом повітря, збліднувши від шоку.
— Корпорації “Егіда-Пром” варто було б наймати кращих підрядників, — холодно процідив Максим.
Він розвернувся і пішов назад проходом, поки сліпучий стробоскоп нарешті автоматично вимкнувся. Спецпризначенець знову опустився на коліно біля Христини. Дівчину неконтрольовано трясло, її очі були широко розплющені від суміші первісного жаху та благоговіння.
— Все закінчилося, — м’яко сказав Максим, і його груба рука обережно лягла на її тремтяче плече. — Ви в безпеці, Христино. Більше вас ніхто не чіпатиме.
Адреналін нарешті почав відступати, залишаючи по собі глибоке, ниюче виснаження і жахливе усвідомлення власної вразливості. Христина подивилася на свій лівий фіксатор — масивну конструкцію з титану та карбону, якій вона довіряла роками, бо та дарувала їй мобільність. Доктор Авраменко, людина, якій вона безмежно довіряла, спеціаліст, якого вона відвідувала пів десятиліття, просто видовбав його зсередини. Він перетворив її на ходячий сейф для вкрадених секретів.
— Він усміхався мені… — прошепотіла Христина, і її голос зірвався. — Доктор Авраменко. Він усміхався і казав, що посилює шарніри, щоб мені було менше боляче. Він навіть пригостив мене кавою, поки я чекала…
Щелепа Максима звело. Він бачив найгірші прояви людської натури в зонах бойових дій по всьому світу. Але цей холодний, прорахований до дрібниць акт зради медика, який використав беззахисну пацієнтку, викликав у нього абсолютну відразу.
— Люди, які продають такі секрети, не бачать у нас живих людей, Христино. Вони бачать логістику. Вони бачать системи доставки, — тихо сказав він. Максим дістав зі свого тактичного жилета спеціалізований мультитул. — Мені потрібно витягнути цей накопичувач із вашого фіксатора до того, як сюди увірветься поліція. Якщо спецслужби знайдуть його на вас, вони тижнями триматимуть вас у кімнаті для допитів, намагаючись довести, що ви не були співучасницею. Нам потрібно ізолювати доказ.
Христина гарячково закивала.
— Зробіть це. Будь ласка, просто витягніть це з мене!
Максим сів на підлогу. Тайфун підійшов ближче і знову поклав своє важке підборіддя на її здорове коліно, забезпечуючи той стабільний, ритмічний тиск, який допомагав їй триматися за реальність.
Спецпризначенець уважно оглянув посилену титанову стійку на зовнішньому боці її литки. Використовуючи мікроскопічний світлодіодний ліхтарик на своєму мультитулі, він знайшов лінію шва. Це була геніальна робота. Стійка виглядала абсолютно суцільною, але під шаром косметичного гумового покриття ховався крихітний гвинт.
Відпрацьованими, точними рухами Максим зішкріб гуму і вставив тонку викрутку. Три швидкі оберти — і невелика металева панель відскочила з тихим клацанням. Усередині порожнини, загорнутий в антистатичну піну, лежав гладкий чорний металевий флеш-накопичувач. На ньому не було жодних комерційних логотипів, лише вигравіруваний лазером серійний код і вицвіла червона емблема “Державного оборонного бюро”, яку Максим упізнав миттєво.
Кінчиком ножа він підчепив флешку і підняв її. Вона була неймовірно крихітною, але ледь не коштувала Христині життя.
— Військовий рівень шифрування, — пробурмотів Максим, загортаючи накопичувач у шматок тканини і ховаючи його в надійну кишеню на блискавці свого жилета. — Я передам його безпосередньо федеральним агентам, коли вони почнуть штурм. І я подбаю, щоб вони знали: ви — лише мимовільна жертва. Вашого імені не буде в звітах як підозрюваної, обіцяю.
— Дякую вам… — видавила Христина, нарешті дозволивши собі відкинутися на спинку сидіння. — Я навіть не знаю, як почати вам дякувати. Вам і… Тайфуну.
— Він добре розбирається в людях, — Максим дозволив собі рідкісну, ледь помітну, але щиру усмішку. — Він зрозумів, що вам потрібен захист.
Раптом із передньої частини потяга пролунав важкий, приглушений звук гідравлічних ножиць. Пасажири миттєво замовкли. Сині та червоні проблискові маячки почали відбиватися на брудних стовбурах дерев за розбитими вікнами.
— Це спецназ поліції, — голосно оголосив Максим, щоб почув увесь вагон. — Слухайте мене всі! Поліція починає штурм. Тримайте руки на видноті. Жодних різких рухів! У нас троє знешкоджених нападників на підлозі. Дайте поліції виконати свою роботу.
Потужний прожектор розрізав темряву тамбура, засліпивши передню половину вагона. Важкоозброєні фігури в темному тактичному спорядженні з автоматами посипалися всередину.
— КОРД! Руки вгору! Нікому не рухатися! — проревів командир групи, скануючи простір світлом підствольного ліхтаря.
Максим не панікував. Він чудово розумів смертельну небезпеку динамічного штурму. Він повільно підвівся, тримаючи руки широко відкритими на рівні плечей. Він навмисно став трохи попереду Тайфуна, закриваючи собаку від нервових пальців на курках.
— Свої! — крикнув Максим, використовуючи універсальний військовий термін. — Я ветеран Сил спеціальних операцій. Я озброєний, моя зброя в кобурі на правому стегні. Один нападник нейтралізований у тамбурі, двоє — у проході. Загрозу ліквідовано.