Його мозок працював на шалених обертах. Якщо з суддею Катериною трапилося щось непоправне, їхня усна угода автоматично анулюється. Він точно піде до суворої в’язниці. Його маленька Ліля піде в холодний державний дитбудинок, де нікому не буде діла до її важкої астми. Але набагато більше за цей тваринний страх, важкий, чорний камінь провини ліг йому на душу — він справді, по-людськи почав щиро перейматися долею цієї суворої, але глибоко нещасної жінки, яка дала їм шанс на життя.
— Вона потребує нашої допомоги саме зараз, більше, ніж будь-коли, — впевнено сказала Ліля, застібаючи блискавку на куртці. — Її дух тільки-тільки почав прокидатися від сну, тату. А тепер він знову дуже злякався болю. Але ти не хвилюйся. Іноді найбільші й найсвітліші дива трапляються саме тоді, коли все навколо виглядає зовсім безнадійно.
Коли вони мчали вечірнім, забитим у заторах Києвом у бік Лікарні швидкої допомоги на лівому березі, Роман втискав педаль газу в підлогу. Він проскакував перехрестя на мерехтливі жовті світлофори, агресивно підрізав маршрутки й подумки відчайдушно молився всім відомим святим, щоб його п’ятирічна донька зараз мала рацію.
Бо якщо Ліля не зможе допомогти судді Катерині саме зараз, коли густа темрява знову згущується над її життям, то, можливо, ніяких див не існує. Можливо, це все були просто красиві казки для дуже бідних і дуже зневірених людей.
Справжнє, найважче випробування дару Лілі щойно почалося.
Коридор відділення реанімації та інтенсивної терапії столичного інституту нейрохірургії був схожий на задушливу, бетонну коробку чистої людської напруги. Повітря тут наскрізь пропахло різким запахом хлорки, медичного спирту та перепаленої дешевої кави з автомата, що гудів у кутку.
Роман сидів на самому краю твердого, незручного пластикового стільця, міцно стискаючи маленьку ручку Лілі так, що його власні кісточки побіліли від напруги. Здавалося, чи не пів району і купа колег по роботі були вже тут; чутки про трагічний нещасний випадок із відомою суддею Вербицькою розлетілися поліцейськими та медичними чатами миттєво.
Раптом важкі, двійчасті двері реанімації з матовим склом відчинилися, і в коридор вийшов завідувач відділення, лікар Олексій Петрович Гордійчук. Він був у м’ятому синьому хірургічному костюмі. Його обличчя зараз нагадувало сіру маску глибокої втоми та похмурої професійної стриманості. Серце Романа з гуркотом впало кудись у п’яти, передчуваючи найгірше.
— Як вона, лікарю? Що з нею? — запитав Роман, різко схопившись на ноги, ледве не перекинувши стілець.
Олексій Петрович важко зітхнув, знімаючи медичну шапочку і втомлено потираючи перенісся. Він формально звернувся до всіх присутніх у коридорі, але його темний погляд ковзнув саме по Роману.
— Суддя Вербицька отримала дуже важку закриту черепно-мозкову травму, коли її інвалідний візок набрав швидкість і перекинувся. Вона з розгону вдарилася скроневою зоною об бетонну огорожу набережної. Вона перебуває в стані глибокої втрати свідомості вже понад дві години.
Колективний, здушений зойк прокотився лікарняним коридором. Баба Валя, яка приїхала на таксі слідом за ними, схлипнула. Роман відчув, як потертий лінолеум підлоги буквально хитається під його ногами, наче палуба корабля в шторм.
— Вона… вона видужає? — тремтячим голосом запитала Валентина Іванівна з сусіднього крісла, нервово притискаючи свою стару сумку до грудей.
— Ми робимо абсолютно все можливе, апаратура працює безперебійно, — сказав лікар-нейрохірург, дуже ретельно і сухо добираючи слова, щоб не давати марних надій. — Але важкі травми голови завжди вкрай непередбачувані. Набряк мозку дуже значний. Наступні двадцять чотири години будуть критичними. Вона має самостійно прийти до тями найближчим часом, інакше…
Він не закінчив цього страшного речення. Йому й не треба було. Густа тиша в коридорі була настільки важкою і липкою, що здавалося, вона могла розчавити кістки.
Роман з острахом подивився вниз на Лілю, очікуючи побачити гіркі дитячі сльози або істерику. Натомість він побачив на її маленькому обличчі залізну рішучість воїна перед битвою.
— Лікарю, — сказала Ліля, і її дзвінкий голос пролунав напрочуд чисто й пронизливо в притихлому, скорботному приміщенні. — Можна мені зайти і побачити тьотю суддю просто зараз, будь ласка?
Лікар Гордійчук здивовано кліпнув запаленими очима, дивлячись униз на малу дитину в яскравій жовтій куртці. Він м’яко, але дуже категорично похитав головою.
— Дівчинко, суддя Вербицька зараз у реанімації. Підключена до апаратів. Вона дуже, дуже хвора і нікого не чує. Туди за правилами не можна пускати навіть дорослих відвідувачів, а тим більше маленьких дітей без медичного халата і маски. Це стерильна зона.
— Але я обіцяла їй допомогти, — наполягала Ліля, сміливо роблячи крок уперед, ближче до високого лікаря. — Ми уклали угоду. І я потрібна їй просто зараз, поки не стало занадто пізно.
Роман обережно, злякано поклав свою важку руку їй на плече, намагаючись відтягнути назад.
— Лілю, сонечко моє, можливо, нам варто послухати лікаря. Тут свої суворі правила. Ми почекаємо тут, у коридорі.
Ліля заперечливо похитала головою так енергійно, що її русяве волосся розсипалося по плечах, вибившись із-під гумки.
— Ні, тату. Ти ж пам’ятаєш, що я тобі нещодавно казала? Її дух тепер не просто тимчасово спить — він загубився в повній темряві. Ця страшна аварія біля озера так сильно налякала її дух, бо нагадала минулу трагедію, що він тепер просто не знає, як знайти дорогу назад до свого тіла. Мені треба зайти туди і терміново провести його додому.
Коридор знову завмер. Усі дорослі, присутні тут, витріщилися на цю п’ятирічну дитину, яка говорила про духів, темряву і життєві шляхи з непохитним авторитетом священника. Хтось із санітарів дивився вкрай скептично, роздратовано закочуючи очі. Інші родичі інших пацієнтів дивилися з відчаєм, інстинктивно чіпляючись за її дивні слова, як потопельник за рятівне коло.
Лікар Гордійчук випростався на весь свій чималий зріст. Його залишки терпіння після багатогодинної зміни швидко закінчувалися.
— Мені дуже шкода, Романе, — звернувся він до батька. — Але правила нашої лікарні суворі й написані кров’ю. Жодних сторонніх дітей у відділенні реанімації. Це не обговорюється.
— Олексію Петровичу. Пустіть її.