— Ви танцюєте, тьотю суддя! — дзвінко, на весь сквер запищала Ліля від щирого, непідробного захвату. — Ви справді зараз танцюєте!
Гарячі сльози безконтрольно текли із заплющених очей Катерини, змиваючи легкий макіяж, але вона навіть не думала зупинятися. Вона плавно гойдалася і відчайдушно тягнулася руками до осіннього неба, її рухи ставали все більш вільними, плавними й напрочуд виразними. Вона фізично відчула колосальне полегшення. Здавалося, ніби товста, багаторічна емоційна крига, що міцно скувала її зранену душу, нарешті дала глибоку тріщину.
— Як ви почуваєтеся? — дуже тихо, майже пошепки запитала Ліля, не припиняючи своїх власних ритмічних рухів.
Катерина повільно розплющила мокрі очі. Вона була задихана від незвичного хвилювання і свіжого повітря.
— Я відчуваю… — жінка гарячково шукала потрібне, точне слово у своєму багатому словниковому запасі. — Я відчуваю себе живою.
Ліля миттєво зупинилася і підійшла зовсім близько. Вона довірливо поклала свої маленькі, теплі долоньки прямо на нерухомі, сховані під сукнею коліна Катерини.
— Тьотю суддя, будь ласка, послухайте мене дуже уважно. Ваші ніжки зараз просто міцно сплять, але вони зовсім не зламані. Вони просто дуже довго чекають.
— Чекають на що, маленька? — голос Катерини зірвався.
— Чекають, поки ваше велике серце прокинеться повністю, — сказала Ліля з абсолютною серйозністю досвідченого лікаря. — Розумієте, коли ви потрапили в ту страшну аварію, ваше тіло сильно поламалося, але ваш дух тоді теж поламався. Він так неймовірно злякався болю і так засумував, що просто заснув, аби захистити вас від страждань. А коли дух спить у темряві, тіло просто забуває, як йому працювати.
Катерина невідривно дивилася на дитину. З точки зору здорового глузду і медичної науки це звучало як абсолютне, безпросвітне божевілля. Це звучало як наївна казка на ніч для дошкільнят. І все ж таки… те знайоме, гаряче поколювання в кінчиках її затерплих пальців знову повернулося, і цього разу воно було ще сильнішим.
— І ти справді думаєш, що ти зможеш його розбудити? — з надією запитала Катерина.
— Я думаю, що це вже почалося прямо зараз, — широко усміхнулася Ліля. — Хіба ви самі не відчули це світло, коли ми з вами танцювали?
— Так, — щиро прошепотіла Катерина, витираючи щоки. — Я відчула.
— Оце і є наш крок номер один, — урочисто оголосила Ліля. — Завтра приходьте сюди знову. Ми знову будемо вчитися танцювати. А ще я розповідатиму вам казки про всі ті прекрасні речі, які чекають на вас попереду. У нас залишилося ще цілих двадцять дев’ять днів!
Катерина мовчки кивнула, витираючи залишки сліз тильною стороною долоні.
— Гаразд, Лілю. Я обов’язково прийду. Обіцяю.
Коли жінка повільно котила свій візок парковою доріжкою геть, залишаючи Романа і Лілю позаду біля озера, суддя Катерина відчувала неймовірний приплив адреналіну. Вона боялася, так, і цей страх був глибоким. Але вона також була по-справжньому схвильована. Її справжнє життя ніби починалося заново, з чистого аркуша.
Але вона навіть у найстрашніших думках не могла знати, що байдужий всесвіт саме зараз збирався випробувати дивовижний дар Лілі найжорстокішим із усіх можливих способів. Бо того ж самого вечора та крихка, прозора надія, яку вони щойно збудували біля ставка, мала розбитися вщент об твердий, холодний асфальт реальності.
Роман саме зливав окріп із дешевих макаронів у старий друшляк, готуючи скромну вечерю, коли в коридорі істерично задзвонив його мобільний телефон. Цей різкий, гучний звук жорстоко розрізав тишу їхньої тісної квартири, як виття сирени повітряної тривоги. Він нашвидкуруч витер мокрі руки об кухонний рушник і схопив слухавку.
— Романе! Ромочко, тобі треба дуже швидко приїхати! — голос сусідки, баби Валі, зривався і тріщав у трубці. Вона перейшла на фальцет від неприхованої паніки. — Тут, у парку, сталася страшна біда! Це суддя Катерина!
Вся кров Романа миттєво відлила від обличчя і перетворилася на крижану воду. Каструля з макаронами була миттєво забута, густа пара безглуздо підіймалася в порожнє повітря маленької кухні.
— Що сталося, Валентино Іванівно? Вона жива?! — крикнув він.
— Я не знаю всіх подробиць, тут поліція, але… ой, Боженьку, це дуже погано, Романе, — заїкалася старенька, ковтаючи слова. — Хтось бачив, як її важкий візок раптово перекинувся на тому крутому схилі біля самого ставка. Там земля була розмита і слизька після вчорашнього дощу… Вона не змогла втримати гальма. Кажуть, вона з розгону вдарилася скронею просто об бетонні плити на набережній. “Швидка” забрала її без свідомості. Везуть у Міську клінічну лікарню швидкої допомоги просто зараз!
Роман випустив телефон з рук. Апарат з глухим стукотом впав на потертий лінолеум. Він повільно перевів погляд на Лілю. Дівчинка спокійно сиділа за кухонним столом під тьмяною лампочкою і старанно розфарбовувала кольоровими олівцями малюнок якогось казкового саду. Вона навіть не підвела голови, коли задзвонив телефон, але тепер, почувши гуркіт, підняла свій ясний погляд.
На її маленькому обличчі не було ні краплі шоку, ні тіні дитячого страху. Там читався лише глибокий, майже моторошний у своїй непохитності спокій.
— Татусю, — сказала вона дуже тихо, акуратно відкладаючи вбік зелений олівець. — Тьотя суддя обов’язково буде в порядку. Але це дуже важлива перевірка для неї.
Роман гарячково схопив з тумбочки ключі від машини — він учора позичив старенький “Деу Ланос” у знайомого таксиста з сусіднього під’їзду на кілька днів. Його великі руки тремтіли так сильно, що металеві ключі голосно дзенькали одна об одну, як церковні дзвоники.
— Лілю, одягай куртку! Ми мусимо їхати в лікарню. Негайно, чуєш!
— Я знаю, тату, — сказала Ліля, миттєво зіскакуючи з високого табурета і біжучи в коридор взуватися. — Саме зараз ми з нею і дізнаємося, чи справді в цьому світі існують дива.
— Якщо вона важко травмована, або якщо… — голос Романа раптово обірвався, він не зміг вимовити страшне слово.