Але замість того, щоб відступити, Максим зробив крок уперед. Невеликий, але впевнений. Тільки для того, щоб максимально скоротити дистанцію до залізних ґрат. Скажений гавкіт малінуа миттєво затих. Довгий коридор ізолятора накрила тиша — густа, вакуумна, наелектризована до межі. Чутно було лише монотонне гудіння старої витяжки під стелею та важке, хрипке дихання по той бік металу. Тор більше не гарчав. Він не кидався всією вагою на прути. Він просто стояв там, у темряві, і чогось чекав.
Кінологи здивовано перезирнулися, повільно опускаючи свої кийки.
— Що він зараз робить? — спантеличено прошепотів Сашко, не зводячи очей з чорного силуету у вольєрі.
— Я поняття не маю… Він ще ніколи в житті так не зависав, — відповів Петро, нервово витираючи краплі поту з чола тильним боком рукавиці.
Оксана спробувала взяти ситуацію під свій професійний контроль, хоча її голос усе ще зрадницьки тремтів.
— Це просто випадковий збіг обставин. Тварина банально втомилася від власної істерики. Ходімо.
— А якщо той, хто мені насправді потрібен — це саме він? — дуже тихо, майже пошепки запитав Максим, не повертаючи голови в її бік.
Оксана завмерла, не вірячи власним вухам.
— Максиме, Тор — це навіть не варіант для обговорення. Це зламана, списана зброя.
— Не для мене.
З-за ґрат знову почулося низьке, горлове вібрування. Це була не загроза перед стрибком. Радше глибоке, майже людське запитання, яке йшло з самої глибини собачої грудної клітки, понівеченої контузією.
— Відчиніть вольєр, — сказав Максим тим самим спокійним, безапеляційним тоном, яким колись віддавав накази своїм хлопцям перед нічним штурмом.
— Що?! Ні за яких обставин! — жахнулася Оксана, відсахнувшись. — Ви з глузду з’їхали?!
— Я беру на себе повну відповідальність за наслідки. Відчиняйте двері.
Працівники центру завмерли в глибокому ступорі. Жодна людина в здоровому глузді ще ніколи не просила добровільно зайти до цієї бельгійської вівчарки. Максим миттєво зрозумів: вони не послухаються. Вони занадто налякані. Тоді він сам простягнув руку, безпомилково намацуючи холодний, рифлений метал ґрат, і знайшов масивну клямку. Вона була простою — звичайний важкий засув, який, певно, часто заїдав від вогкості.
— Стійте! Не смійте чіпати замок! — не своїм голосом закричав Петро, кидаючись до нього зі своїм зашморгом.
Але було запізно. Максим різко, з силою, виробленою роками тренувань, рвонув іржавий засув вгору і штовхнув важкі металеві двері коліном. Залізо пронизливо скреготнуло.
Він зробив крок і ступив у густу темряву вольєра.
Тор миттєво напружився. Його стрункий, м’язистий силует у напівтемряві згрупувався в тугу пружину, м’язи під темною шерстю натягнулися, як сталеві троси. З напіввідкритої пащі вирвався глибокий, відверто загрозливий рик. Небезпека була на відстані одного короткого стрибка.
— Назад, ідіоте! — гаркнув Петро, замахуючись кийком через відчинені двері, намагаючись стати між чоловіком і звіром.
Але Максим лише підняв ліву руку, розвернувши долоню вперед.
— Тихо всім. Наказую стояти на місці.
Сліпий ветеран повільно, контролюючи кожен рух, опустився на одне коліно прямо на брудний бетон, свідомо підставляючи власне горло під удар, якщо малінуа вирішить атакувати.
— Тихше, воїне. Я не ворог, — його голос зазвучав глибоко і заспокійливо. — Я свій. Чуєш? Свій.
Тор завмер. Страшний рик обірвався на пів ноті, так і не перейшовши у фазу атаки. Пес зробив один обережний крок. Потім ще один. Він рухався не для нападу. Собака витягнув шию, його ніздрі широко роздувалися, судомно, раз за разом вбираючи повітря навколо незнайомця. Максим фізично відчував гаряче, переривчасте дихання дикого звіра біля свого обличчя. Пес ретельно обнюхав простягнуту долоню, потім перейшов на рукав куртки.
І раптом він завмер біля самих грудей — там, де під розстебнутою осінньою курткою виднілася стара, заношена до дірок фліска кольору “олива”.
Ця річ пройшла з Максимом незліченні шпиталі, палати і довгі місяці важкої реабілітації, але її щільна тканина назавжди ввібрала в себе той самий специфічний коктейль. Запах збройового мастила, їдкий дим фронтової буржуйки, сирий окопний ґрунт Донбасу і той особливий, гострий запах адреналіну та страху, яким неминуче пахнуть люди на нулі. Тор надто добре знав цей запах. Це був запах його загиблого провідника. Запах його втраченої зграї. Запах єдиного дому, який у нього назавжди забрала війна.
Величезний, шрамбований пес, який ще хвилину тому був готовий безжально розірвати будь-кого, хто порушить його кордони, раптом видав звук, до болю схожий на здавлений людський схлип. Він ткнувся своїм мокрим, гарячим носом просто в груди Максиму, жадібно вдихаючи аромат минулого, і його сильне тіло почало дрібно тремтіти.
— Ти теж там був, правда? — ледь чутно прошепотів Максим, обережно зариваючись тремтячими пальцями в густу, жорстку шерсть на загривку собаки. — Я знаю, братику. Я прекрасно знаю, як це нестерпно болить, коли ти дивом вижив, а твої пацани — ні.
Тор повільно заплющив очі і, вперше за понад рік свого ув’язнення, повністю капітулював. Він поклав свою важку голову на плече сліпого незнайомця, притиснувся до нього всім своїм ваговитим тілом і протяжно видихнув, відпускаючи ту страшну напругу, яку тримав у собі місяцями.
— Якого дідька тут, у моєму центрі, відбувається?!
Грізний, поставлений командирський крик безжально розірвав сакральну тишу цього моменту. У дверях блоку ізолятора стояв полковник Лисенко, директор “Надійного кроку”. Сивий, кремезний чоловік із багряним від люті обличчям виглядав так, ніби в нього ось-ось станеться інсульт.
— Чому клітка ізолятора відчинена навстіж?! Чому стороння цивільна особа знаходиться всередині?! Ви що, хочете прокурорську перевірку на мою голову накликати?! — ревів він на кінологів.