Але “Скіф” занадто добре знав справжню ціну часу на війні. “Рятувальники їдуть” — це означало п’ять, а в умовах заміської траси — може, і всі десять чи п’ятнадцять хвилин. Для живої істоти, замкненої в тісній залізній клітці, яка щосекунди вдихає токсичний чорний дим, це був гарантований смертний вирок. Він на мить яскраво уявив собі малінуа: самотнього, в суцільній темряві, яка стрімко наповнюється смертельним жаром. Знову покинутого своїми людьми. Ця думка вдарила по його свідомості набагато сильніше, ніж найгірші спогади про пережиту контузію.
— Я не піду без нього! — дико прогарчав Максим, остаточно вириваючи руку з хватки Оксани.
— Максиме, стій! Ти ж сліпий, ти не бачиш, куди бігти в цьому диму! — закричала вона йому вслід.
Але колишній десантник її вже не слухав. Він різко розвернувся на 180 градусів. У його натренованій пам’яті миттєво, до найменших деталей спливла 3D-мапа приміщення, яку його мозок автоматично будував, поки він повільно йшов сюди. Десять кроків прямо, крутий поворот наліво, потім довгий, прямий прохід уздовж старих вікон до самого кінця.
Він побіг. Його біла тростина стукала попереду по підлозі швидко і ритмічно, як кулеметна черга, перевіряючи безпеку шляху.
— Тор! — крикнув він у густу темряву, що з кожною секундою ставала все більш нестерпно гарячою. — Голос, брате! Дай мені голос!
Дим уже нещадно дер горло, наче хтось щедро насипав туди битого скла. Очі пекло так, що з них градом котилися сльози, хоча вони й не могли бачити світла. З самої глибини коридору, крізь зловісний тріск і гудіння розбурханого полум’я, прорвався гавкіт. Це був не лютий, не агресивний рик убивці. Це був відчайдушний, благальний крик про допомогу. Пес кликав свого єдиного друга.
Максим рухався виключно на цей звук, як корабель на сигнал радіомаяка в шторм. Жар ставав щільнішим, він обволікав тіло, ніби гаряча ковдра. Ветеран натягнув воріт своєї фліски високо на ніс, намагаючись хоч якось фільтрувати розпечене отруйне повітря. Його ліва рука ковзала по стіні — кахель під пальцями був уже не просто теплим, а обпікаюче гарячим.
Ось воно. Поворот. Він сильно спіткнувся об пластикове відро з водою, необачно залишене прибиральницею під час евакуації, важко впав на коліно, до крові здираючи шкіру об бетон, але миттєво, ігноруючи біль, підвівся на ноги.
— Я тут! — кричав він, перекрикуючи гул вогню, що пожирав перекриття. — Я йду за тобою!
Тор з розгону бився об залізні двері вольєра. Він чув кроки. Він безпомилково знав цей ритм наближення навіть крізь неймовірний хаос і гуркіт пожежі. Максим навпомацки дістався до знайомої решітки. Метал був розпеченим, обпікаючи долоні. Замок — той самий масивний сталевий засув — намертво заклинило від різкого перепаду температур.
— Зараз, зараз, почекай… — хрипко шепотів Максим, заходячись важким, надривним кашлем.
Він швидко обмотав праву долоню краєм щільного рукава куртки і мертвою хваткою вчепився в засув. Смикнув з усієї сили. Нічого. Метал підло розширився від екстремальної температури. Тор жалібно скавучав і в розпачі гриз товсті прути з того боку, дряпаючи бетонну підлогу кігтями до крові.
— Давай, навалися всією масою! — закричав Максим несамовито. — Бий, Тор! Бий у двері!
І високоінтелектуальний пес миттєво зрозумів команду. Він відступив на два кроки назад у глибину вольєра і всією своєю м’язистою масою, як живий таран, з розгону врізався в двері зсередини. Одночасно з цим ударом Максим, вклавши в цей єдиний рух увесь свій відчай, злість і залишки фізичної сили, рвонув засув угору. Метал піддався з гидким, пронизливим скреготом.
Важкі двері розчахнулися. Малінуа чорною блискавкою вилетів назовні, збивши Максима з ніг своєю вагою та інерцією удару. Ветеран важко впав на спину на задимлений бетон, інстинктивно очікуючи удару, паніки хижака або втечі звіра куди очі бачать. Але замість цього він відчув мокрий, шорсткий язик на своєму забрудненому сажею обличчі. Пес не тікав рятувати власну шкуру. Він гарячково перевіряв, чи живий той, хто прийшов за ним у самісіньке пекло.
Десь зовсім поруч, прямо над ними, з оглушливим тріском переламалася дерев’яна балка перекриття, на підлогу посипалася розпечена штукатурка. Тор гавкнув — різко, коротко, по-командирськи наказово. Він обережно, але міцно схопив своїми потужними зубами рукав Максимової куртки і сильно потягнув убік.
— Веди! — прохрипів Максим, важко підводячись на ноги і наосліп хапаючись рукою за міцну холку собаки. — Веди нас звідси, хлопче!