— Останні кілька місяців. Почалося з криків, причіпок. А вчора… вчора він зачинив його в кімнаті й ударив, бо Матвій відмовився називати його батьком.
Тарас поклав важку руку на плече командира. Цей простий, братерський жест допоміг Максиму втримати контроль над емоціями, які ледь не розірвали його зсередини.
— Олено, послухай мене дуже уважно, — Максим говорив розмірено, дивлячись їй просто у вічі. — Ти зможеш забрати малого зі школи раніше?
— Ні, — похитала вона головою. — Денис попередив директора. Забирати може тільки він або його люди. Вони контролюють кожен мій крок.
— До якої години уроки?
— До третьої.
— Де зараз твій чоловік?
— Поїхав на якусь зустріч ще вдосвіта. Максиме, ти справді можеш нас звідси витягти?
— Я зроблю набагато більше, — відповів він спокійно. — Я зроблю так, що ця нечисть більше ніколи не наблизиться до вас.
Повернувшись до машин, група зібралася навколо екрана Назара.
— Є цікаві новини з неба, — повідомив кіберспеціаліст. — Я простежив за тим седаном і перехопив їхні радіочастоти. У промзоні за містом є великий закритий ангар. За документами — склади агротехніки. Але рух там такий, ніби це логістичний хаб. Туди-сюди снують мікроавтобуси. Схоже, сьогодні у них відвантаження великої партії тіньового товару.
— Значить, ми вдаримо по їхньому гаманцю і по їхній гордості одночасно, — резюмував Максим, обводячи поглядом своїх людей. — План такий. Спочатку їдемо до школи. Я особисто забираю Матвія. Після цього ми починаємо розбирати імперію Соболя на молекули. Документуємо все, збираємо залізобетонну доказову базу. Але якщо вони спробують діяти силою…
— Тоді вони дізнаються, чому нас називають елітою ССО, — похмуро завершив Остап.
Боярський ліцей був великою, сучасною будівлею, оточеною спортивними майданчиками та акуратно підстриженими кущами. Максим зайшов до головного корпусу близько другої години дня. Він був сам, одягнений у звичайний цивільний одяг: темні джинси, флісову кофту і тактичну куртку без жодних шевронів. З вигляду — звичайний батько, який прийшов за сином. Проте його хода та уважний погляд видавали людину, яка звикла контролювати кожен міліметр простору навколо себе.
— Чим можу допомогти? — ввічливо запитала секретарка, приємна жінка років п’ятдесяти, відриваючись від монітора.
— Я Максим Захарченко. Батько Матвія Захарченка з другого класу. Мені потрібно забрати його раніше. Сімейні обставини.
Пальці жінки швидко забігали по клавіатурі. Вона уважно подивилася на екран, а потім стурбовано насупилася.
— Мені дуже шкода, пане Захарченко, але вас немає в списку осіб, яким дозволено забирати дитину. Там вказана лише мама Матвія та… — вона зам’ялася, ніяковіючи, — та пан Крупка.
— Я його рідний батько. Ми маємо спільну опіку за рішенням суду, — рівним тоном відповів Максим.
— Я все розумію, але ми маємо суворо дотримуватися інструкцій. Якщо мама Матвія зателефонує і підтвердить, тоді можливо…
Максим злегка нахилився над столом. Його голос звучав тихо, але в ньому бриніла така крижана сталь, що жінка мимоволі відсахнулася, втиснувшись у спинку крісла.
— Пані, вчора мій син зателефонував мені і сказав, що вітчим з нього знущається. Я приїхав з передової, щоб захистити свою дитину. Ви можете викликати поліцію, якщо хочете — я навіть буду вам за це вдячний. Але я не вийду з цієї будівлі без свого сина.
Обличчя секретарки зблідло. Вона сама бачила, яким пригніченим останнім часом був хлопчик.
— Дозвольте, я покличу директорку, — ледь чутно сказала вона і хутко зникла за дверима сусіднього кабінету.