Директорка ліцею, Людмила Петрівна, виявилася жінкою суворою і принциповою. Вона віддала освіті майже сорок років свого життя. Уважно вислухавши Максима, вона перевірила його військовий квиток та паспорт, які підтверджували його особу.
— Я віддам вам Матвія, — сказала вона твердо, знімаючи окуляри. — Я сама бачила синці на його руках два тижні тому. Ми зверталися до служби у справах дітей, але пан Крупка… має певний вплив у місті. Нашу заяву просто проігнорували.
— Я б і не чекав від вас іншого, — з вдячністю кивнув Максим. — Дякую за вашу сміливість.
— Я прямо зараз телефоную до ювенальної превенції та обласного управління. Ця ситуація зайшла надто далеко, щоб місцеві «князьки» і далі закривали нам роти, — додала директорка, рішуче підіймаючи слухавку.
Через двадцять хвилин пролунав дзвоник, і Матвій вийшов зі свого класу. Побачивши батька в коридорі, він завмер на секунду, не вірячи власним очам. А потім кинувся до нього з усіх ніг, кинувши рюкзак прямо на підлогу. Максим підхопив сина на руки, міцно притиснув до себе і відчув, як маленьке тільце б’є велика, неконтрольована дрож.
— Ти приїхав… — прошепотів хлопчик у батькове плече, вдихаючи знайомий запах.
— Завжди, синку. Я ж обіцяв, що завжди приїду, — тихо відповів Максим, ховаючи обличчя в дитячому волоссі.
Коли вони йшли до позашляховика, де на них чекав Тарас, Максим непомітно оглянув сина. Під задертим рукавом шкільної сорочки виднілася свіжа гематома. Лють знову пекучою хвилею спалахнула в грудях Максима, але він зберіг абсолютно спокійний, лагідний голос.
— Тепер ти в абсолютній безпеці, — сказав він Матвієві, садовлячи його на заднє сидіння. — Більше ніхто і ніколи тебе не скривдить.
Вони поїхали до заміського екокомплексу «Затишний бір», схованого глибоко в лісі. Антон заздалегідь орендував для них чотири суміжні номери в найвіддаленішому котеджі, перетворивши їх на імпровізований оперативний штаб. Там уже було розгорнуто обладнання для захищеного зв’язку та запасено продукти на кілька днів автономного перебування.
Матвій сидів на великому ліжку і з величезним апетитом їв гарячу піцу, поки кремезний Ігор показував йому на телефоні смішні відео зі своїм фронтовим собакою. Хлопчик уперше за багато днів щиро сміявся. Максим тим часом вийшов на терасу, де Назар та Остап схилилися над моніторами.
— Полковник Карпенко щойно отримав дзвінок від Крупки, — доповів Назар, який продовжував моніторити перехоплені частоти. — Директорка школи підняла шум. Крупка скаженіє. Карпенко відправляє патруль до будинку Олени, щоб перевірити, чи не з’явився ти там.
— Чудово, — кивнув Максим. — Нехай роблять свою роботу і витрачають ресурси даремно. Ми тримаємося в тіні. Але я хочу мати повну візуальну картину по тих складах сьогодні вночі. Хто приїжджає, що вантажать, хто віддає накази.
Тієї ночі Максим і Остап особисто вирушили на розвідку. Склади агротехніки, які контролював Соболь, розташовувалися на околиці промзони, оточені високим бетонним парканом із колючим дротом. Підходи контролювалися камерами, але це були стандартні комерційні моделі з очевидними «сліпими зонами», які розвідники обійшли без жодних зусиль.
Вони рухалися в темряві безшумно, немов тіні. Зайнявши високу точку на даху покинутої котельні за п’ятдесят метрів від периметра, бійці почали спостереження через тепловізори та оптику з нічним баченням.
— Бачу шістьох людей всередині периметра, — ледь чутно прошепотів Остап. — Активний рух біля вантажної рампи. Пакують якісь масивні дерев’яні ящики. Схоже на партію нелегального бурштину та контрабандної електроніки, про яку казав Назар.
— Чорний товар готують до відправки на кордон, — підтвердив Максим, фіксуючи номери мікроавтобусів на камеру з потужним об’єктивом.
Поки вони спостерігали, на територію заїхали три автомобілі: преміальний позашляховик, чорний седан і старий пікап супроводу. З машин вийшли кремезні люди, а з позашляховика неквапливо вибрався сам Денис Крупка.
Максим ретельно вивчав його досьє, але побачити цього чоловіка наживо було зовсім іншим. Крупка був високим, пихатим, у дорогому брендовому одязі. Він роздавав накази з нахабністю людини, яка вважала себе господарем життя. Це був той самий мерзотник, який бив його сина.
— Тримай себе в руках, командире, — пошепки попередив Остап, відчувши, як тіло Максима напружилося мов стиснута пружина.
Вони вели спостереження ще майже дві години, скрупульозно документуючи все на відео. Організація процесу на складі була професійною: чіткий розподіл вантажу, серйозна озброєна охорона. Це була справжня мафіозна структура.
Коли розвідники вже готувалися до відходу, телефон Максима вібрував коротким сигналом. Повідомлення від Назара: “Увага. Дві машини швидко наближаються до вашого квадрата. Здається, вони засікли тепловий слід або запеленгували сигнал. Відходьте негайно”.
Спецпризначенці миттєво розчинилися в нічному лісі. Вони дісталися своєї схованої машини якраз у той момент, коли фари невідомих позашляховиків хижо освітили ґрунтову дорогу позаду них. Хтось із охорони Крупки відчув, що за базою стежать.
— Вони починають нервувати, — зауважив Остап, коли вони манівцями виїжджали на безпечну трасу.
— Це їхній кінець. Нервові люди роблять фатальні помилки, — холодно відрізав Максим.
Він дивився на дорогу, і в його голові вже чітко вимальовувався наступний етап. Вони зібрали достатньо фактів. Настав час завдавати удару.