— Добре, — кивнув Максим. — Страх робить людей небезпечними, але водночас він робить їх необачними.
Того ж вечора Максим повів Матвія на вечерю до затишної сімейної піцерії «Сита піч» у самісінькому центрі Боярки. Це був чітко прорахований тактичний крок: на видноті, серед людей, максимально природно. Він хотів показати криміналітету, що він тут і не збирається ховатися чи тікати.
Вони якраз доїдали піцу, коли в зал розгонистою ходою зайшов Борис — права рука Дениса Крупки. Його супроводжували двоє міцних молодиків спортивної статури. Борис одразу помітив Максима, і його обличчя хижо скривилося. Кілька довгих секунд вони мовчки міряли одне одного поглядами. Потім Борис натягнув холодну посмішку і підійшов впритул до їхнього столика.
— Максим Захарченко, — простягнув він із фальшивою привітністю. — Відомий фронтовий герой. Денис казав, що ти об’явився в нашому місті.
Максим повільно підвівся з-за столу, спокійно, але надійно закриваючи собою Матвія.
— А ти, мабуть, один із тих місцевих діячів, які звикли самостверджуватися, погрожуючи жінкам та дітям.
Посмішка Бориса не зникла, але в очах спалахнула неприхована лють.
— Обережніше зі словами, вояко. Може, ти й крутий там, у своїх окопах, але тут — це наш світ. Наші правила.
— Ваш світ, — тихо, але надзвичайно твердо відповів Максим, — ось-ось розсиплеться на друзки.
Двоє амбалів за спиною Бориса напружилися, їхні руки інстинктивно ковзнули до поясів під куртками. Максим навіть не кліпнув. За роки служби він дивився в очі озброєним до зубів ворожим диверсантам. Ці місцеві «бики» не викликали в нього нічого, крім зневаги.
— У нас якісь проблеми? — з-за барної стійки раптом вийшов власник закладу, міцний сивий чоловік на ім’я пан Михайло. В одній руці він тримав смартфон, спрямований на компанію. — Бо я вже знімаю все на відео для поліції. А якщо треба — і в інтернет викладу.
Борис зиркнув на телефон, потім знову на Максима.
— Жодних проблем, батьку. Просто привіталися зі старим знайомим, — крізь зуби процідив він. Потім нахилився ближче до Максима і тихо прошипів: — Леонід Соболь хоче з тобою поговорити. Завтра о восьмій вечора. Ресторан «Старий мисливець». Приходь сам.
— Буду, — коротко кинув Максим.
Коли Борис зі своєю свитою покинули заклад, власник піцерії підійшов переконатися, чи все гаразд. Максим щиро подякував пану Михайлу за небайдужість, розрахувався і повів сина до машини.
— Тату? — спитав малий тоненьким, схвильованим голосом, коли вони їхали вечірнім містом. — З тобою все буде добре? Вони ж погані люди, так?
Максим подивився на сина через дзеркало заднього виду, і його суворий погляд потеплішав.
— Обіцяю тобі, синку, зі мною все буде чудово. Дуже скоро все це закінчиться. Правда завжди перемагає, якщо за неї є кому боротися.
Пізно вночі група зібралася у вітальні свого котеджу на фінальний тактичний брифінг. Матвій міцно спав у сусідній кімнаті, нарешті відчуваючи себе в безпеці.
— Вони кличуть тебе у відверту пастку, — сказав Тарас, розкладаючи на столі детальну план-схему заміського комплексу. — Ресторан «Старий мисливець» — це їхня домашня територія, їхня фортеця. Усі переваги на боці Соболя.
— Я це чудово розумію, — спокійно відповів Максим, вивчаючи креслення. — Саме тому ми перепишемо їхній кримінальний сценарій під наші правила. Назаре, що в нас із технічним контролем закладу?