— Уже працюю над цим, командире, — кіберспеціаліст не відривав погляду від екрана ноутбука, де швидко бігли рядки коду. — У них там є відкрита гостьова мережа Wi-Fi. Це дає мені змогу обійти їхній фаєрвол і залізти в системи відеоспостереження. До того ж, хлопці з нашої охорони сьогодні вдень заходили туди випити кави і непомітно приклеїли кілька бездротових мікрофонів-жучків під столиками у VIP-зоні.
— Відмінна робота, — кивнув Максим. — Тарасе, Остапе — ви тримаєте зовнішній периметр. Контролюєте всі входи, виходи та парковку. Ігоре, ти мій тил усередині. Зайдеш заздалегідь, гратимеш роль звичайного відвідувача, який вечеряє біля барної стійки.
— Зробимо в найкращому вигляді, — басом відгукнувся Ігор, перевіряючи надійність кріплення прихованої рації.
— А Леонід Соболь справді хоче говорити про якісь компроміси? — скептично запитав Тарас.
Максим крижано посміхнувся. У цій усмішці не було ні краплі тепла, лише холодна рішучість снайпера, який упіймав ціль у перехрестя прицілу.
— Тоді ми з ним поговоримо. І я зроблю все, щоб кожне його слово було ретельно задокументоване і долучене до багатотомної кримінальної справи.
Наступного вечора ресторан «Старий мисливець» зустрів Максима пафосним інтер’єром: масивні дубові меблі, опудала тварин на стінах та приглушене світло. Він зайшов усередину рівно о 20:00. Одягнений був максимально просто — темні джинси, чорна водолазка та легка куртка. Максим залишив свою табельну зброю в машині. Він розумів, що його скануватимуть на наявність металу, а зброя йому зараз була не потрібна. Це була битва інтелектів та витримки.
Леонід Соболь чекав його в найвіддаленішій, напівтемній кабінці закладу. Його оточували четверо похмурих охоронців, які нагадували кам’яні статуї. Соболь був чоловіком за п’ятдесят, із гострими рисами обличчя, абсолютно лисою головою і надзвичайно холодними, безбарвними очима. На ньому був ідеально пошитий костюм, який мав би додавати йому респектабельності, але не міг приховати бандитської суті.
— Максим Захарченко, — сказав Соболь, вказуючи рукою на шкіряний диван навпроти себе. Його голос був тихим, але владним. — Дякую, що прийняли запрошення.
Максим спокійно сів за стіл. Ігор сидів за три столики від них, розслаблено гортаючи меню. Максим радше інтуїцією, ніж слухом, відчував, що Тарас і Остап уже зайняли ідеальні позиції надворі.
— Облишмо фальшиву ввічливість, — різко сказав Максим. — Ви хотіли зустрітися. Я вас слухаю.
Соболь ледь помітно, самими куточками губ, посміхнувся.
— Прямолінійно. По-армійськи. Я завжди цінував людей діла. Тоді буду з вами відвертим. Ви створюєте серйозні проблеми для моєї структури. Інцидент у ліцеї, літаючі дрони над моїми об’єктами, столичні слідчі, які раптом почали нишпорити містом. Цей цирк має негайно припинитися.
— Ваш племінник систематично підіймав руку на мого сина. Ось що справді має припинитися, — відрізав Максим.
— Денис буває надмірно емоційним. Я з ним проведу виховну бесіду, суворо по-сімейному. Ви більше його не побачите.
— Цього катастрофічно мало.
Посмішка Соболя миттєво розчинилася в напівтемряві, оголивши його справжнє обличчя.
— Ви, здається, зовсім втратили відчуття реальності, Захарченко. Я тримаю під собою половину області. У мене на зарплаті правоохоронці, чиновники, впливові люди. А ви — просто один чоловік із посттравматичним синдромом та особистою образою. Як, на вашу думку, це закінчиться для вас?
Максим подався вперед, спираючись ліктями на поліроване дерево столу. Його погляд прошивав співрозмовника наскрізь.
— Це закінчиться тим, що ви сядете в тюрму. Дуже надовго. Бачите, Соболь, поки ви будували свою кишенькову імперію і вважали себе недоторканним, я збирав факти.
— Які ще факти? Ти блефуєш, — насупився кримінальний авторитет.
— Слідче управління ДБР уже опрацьовує мої матеріали. Спецпризначенці СБУ “пасуть” ваші логістичні склади. А десь через… — Максим показово поглянув на свій тактичний годинник, — рівно три хвилини на сайті найбільшого незалежного медіа країни вийде розгромна стаття. З фотографіями, фінансовими схемами, геолокаціями та іменами всіх ваших “кишенькових” чиновників.
Обличчя Соболя скам’яніло. Він не вірив, але зерно сумніву вже пустило коріння.
— Справді? — Максим спокійно кивнув на телефон авторитета. — Відкрийте новини. Перевірте самі.
Соболь нервово дістав свій смартфон. Його пальці гарячково забігали по екрану. За кілька секунд обличчя авторитета набуло землистого відтінку. Великий, детальний матеріал Соломії Кошової щойно з’явився на головній сторінці порталу. Стаття крок за кроком викривала всю структуру організації «Лисого».
— Ви зробили фатальну помилку, — тихо, карбуючи кожне слово, сказав Максим. — Ви думали, що вам усе зійде з рук. Ви думали, що можна безкарно калічити дитину, бо її батько далеко на фронті. Але я тут. І я не зупинюся, поки кожен із вас не опиниться за ґратами.