Низьке, вібруюче гарчання вирвалося з дванадцяти горлянок одночасно. Цей звук заповнив просторий зал для офіційних прощань важкою, майже фізично відчутною загрозою. Головний майстер-сержант Петро Ковальчук, якого позаочі всі називали «Скелею», інстинктивно відступив на крок назад. Його права рука, керована роками м’язової пам’яті, сама потягнулася до тактичної кобури на стегні.
За сімнадцять років служби у відділі силового реагування — від жорстких затримань контрабандистів на Закарпатті до ліквідації озброєних картелів у портах Одеси — він бачив багато найгіршого, на що здатні люди. Але з таким моторошним явищем Скеля не стикався ніколи.
Дванадцять бойових псів лежали ідеальним колом. Це були бельгійські малінуа та німецькі вівчарки — абсолютна еліта кінологічного центру Бюро Спеціальних Операцій. Вони оточили труну, вкриту державним стягом, створивши навколо неї живий, дихаючий щит. Жоден собака не ворухнувся. Жоден не відвів погляду від закритого віка. І, що лякало присутніх найбільше, жоден із них не реагував на стандартні команди.
— Заберіть їх звідти, хай йому грець! — голос майора Лисенка зірвався на високі ноти.
Майор нервово смикав комір парадного кителя. На темній тканині вже чітко проступили плями холодного поту.
— Церемонія прощання починається рівно за дві години! Приїде вище керівництво з Києва, преса, громадські діячі… Ви взагалі розумієте, який це буде грандіозний скандал?
Сержант, якого на базі прозвали «Шустрим» — найкращий кінолог за офіційними паперами та звітами, — зробив вкрай невпевнений крок уперед. Він відчайдушно намагався виглядати авторитетно, міцно стискаючи в руках посилений повідець, але його очі зрадливо бігали по боках.
Ватажок зграї, масивний вугільно-чорний малінуа на прізвисько Демон, повільно підняв важку голову. Він не гавкав. Пес просто оголив ікла, які виглядали як білі леза на тлі темної морди, і видав глухий звук. Це нагадувало роботу потужного двигуна вантажівки на холостих обертах.
Шустрий миттєво відскочив назад. Він зблід настільки, що його обличчя майже злилося зі світлою стіною залу.
— Вони… вони нас не слухають, пане майоре, — пробурмотів сержант, важко ковтаючи суху слину. — Це не просто банальна непокора інструктору. Це щось кардинально інше. Вони наче перебувають у глибокому трансі.
Скеля, чиє обличчя зазвичай нагадувало витесаний з сірого граніту монумент, перевів похмурий погляд у куток кімнати. Там, відчайдушно намагаючись злитися з тінню від важких штор, стояла жінка. Вона була вбрана у синій робочий халат звичайної клінінгової компанії. Її пальці до побіління кісточок стискали руків’я швабри, а очі були міцно опущені додолу. Знову вона.
— Ей, шановна! — раптом гаркнув Скеля.
Його бас, звиклий перекрикувати шум гвинтокрилів під час штурмів, луною відбився від високих стін.
— Я ж тобі людською мовою казав: це закрита режимна зона! Тут відбувається прощання з офіцером, а не прохідний двір для персоналу. Геть звідси! Бігом рушила!
Жінка, на чиєму пластиковому бейджику виднілося просте ім’я «Оксана», ледь помітно кивнула. Вона почала повільно задкувати до дубових дверей. Її рухи були надзвичайно плавними, занадто тихими й економними, як для звичайної втомленої прибиральниці.
Але саме в цей момент сталося дещо вкрай дивне. Демон, той самий чорний пес, що ще хвилину тому був готовий розірвати горлянку сержанту Шустрому, раптом різко підняв вуха. Його вологий ніс нервово сіпнувся. Він ловив ледь вловимий запах у повітрі — дивну суміш дешевого миючого засобу та чогось невловимо рідного, знайомого йому до болю.
Хвіст ватажка один раз — лише один короткий раз — глухо стукнув по паркету. Тук. Потім Демон знову поклав важку голову на витягнуті лапи і непорушно продовжив свою варту.
Ніхто з присутніх офіцерів цього жесту не помітив. Ніхто, крім Оксани. Вона на мить завмерла на порозі. Її погляд лише на секунду, але з неймовірним болем, ковзнув по закритій труні. Там спочивало тіло старшого оперативного співробітника Максима Ярмоленка, позивний «Вовк». Чоловіка, якого вона кохала більше за власне життя. Чоловіка, якого їй за протоколом офіційно заборонили оплакувати як дружині. За легендою їхнього прикриття вони гучно розлучилися п’ять років тому, а сама вона нібито виїхала за кордон і зникла з радарів.
Двері за Оксаною безшумно зачинилися, відрізаючи її від залу.
У приміщенні знову повисла густа, в’язка тиша. Дванадцять найбільш смертоносних псів антикримінального підрозділу утворили непробивний бар’єр навколо тіла свого головного провідника. Жодні статутні команди, жести чи вмовляння не працювали.
— Ситуація виходить з-під контролю, — злостиво прошипів Лисенко, витягуючи з кишені службовий смартфон.
Руки майора помітно тремтіли.
— Я терміново дзвоню в центральний штаб. Треба викликати спеціалістів з Ірпінського кінологічного центру, у них в штаті є професійні зоопсихологи.
— З Ірпеня? — пирхнув Шустрий, нервово потираючи своє забите професійне самолюбство. — Пане майоре, при всій моїй повазі, їм сюди добиратися по заторах мінімум дві години. А якщо навіть я не можу до них достукатися, то хто взагалі зможе? Я з цими собаками працюю пліч-о-пліч останні два роки!