Скеля зміряв сержанта таким холодним поглядом, від якого взимку можна було б покритися інеєм.
— Бо цілком очевидно, сержанте, що твої хвалені методи не варті й ламаного гроша. Хіба що в тебе є якась геніальна ідея? Може, колискову їм заспіваєш?
Шустрий міцно зціпив зуби, проте промовчав. Сперечатися зі Скелею було небезпечно для здоров’я.
Тим часом ззовні адміністративної будівлі, ховаючись у густій тіні високих декоративних сосен, Оксана рухалася з грацією дикого хижака. Її кроки по бетонних плитах були абсолютно беззвучними. Вона не просто йшла — вона тактично переміщувалася від одного укриття до іншого, автоматично скануючи сектори огляду камер відеоспостереження. Це були глибокі рефлекси. Навички, вкарбовані роками роботи під прикриттям у Службі внутрішньої безпеки, які не змогла змити навіть та їдка побутова хімія, якою вона дихала останні три місяці свого добровільного заслання.
Вона зупинилася за рогом нових вольєрів, щільно притулившись спиною до холодної металевої обшивки. Звідси, крізь напіввідчинене вікно залу, вона чула кожне слово суперечки між Скелею та Лисенком.
Її руки, що досі стискали руків’я швабри, побіліли від шаленої напруги. Ні, це був не страх. Це була холодна, математично розважлива лють. Три місяці. Три нескінченно довгих місяці вона щодня мила підлогу в коридорах, де вирішувалися долі людей і підписувалися накази. Три місяці вона чистила туалети за тими самими кабінетними щурами, які відправляли оперативників у саме пекло кримінальних розбірок, “забуваючи” перевірити надійність інформаторів.
Вона весь цей час була невидимкою. Зручними меблями. Просто «тьотею Ксюшою», з якої часто кепкували молоді спецпризначенці.
А тепер її Максим повернувся додому. У закритій наглухо труні. Вкритий державним прапором. І ці штабні пацюки, які навіть не уявляли справжніх обставин його жорстокого вбивства в порту, хвилювалися лише про те, щоб «картинка для керівництва вийшла красивою».
Оксана міцно заплющила очі. Спокійно, Маро. Тримай себе в руках. Емоції — це недозволена розкіш, яку ти зараз просто не можеш собі дозволити.
Всередині залу Лисенко закінчив телефонну розмову. Він виглядав так, ніби його щойно жорстко відчитали, як школяра-двієчника.
— Специ з Ірпеня не встигнуть приїхати. У них зараз показові виступи, вільного транспорту з мигалками немає. Будуть не раніше ніж пізно ввечері.
— Ввечері?! — вибухнув Скеля, вдаряючи кулаком по долоні. — Генерал Тетяна Загородня буде тут за півтори години! Ми фізично не можемо зустрічати керівника Департаменту зі зграєю вовків, що взяли в облогу труну! Це елітний підрозділ, а не бродячий цирк!
— То що саме ви пропонуєте, майстер-сержанте? — огризнувся у відповідь Лисенко. — Стріляти в них накажете? Чи приспати дротиками? Я відкритий до будь-яких пропозицій!
Перш ніж Скеля встиг випалити лайку у відповідь, важкі двері відчинилися. До залу увійшла Ольга Петрівна. Вона була головним ветеринарним лікарем бази — спокійна жінка за п’ятдесят, яка витягала службових собак з найтяжчих станів після ножових та вогнепальних поранень. Вона несла стару потерту шкіряну сумку з медикаментами, а на її обличчі читалася глибока професійна стурбованість.
— Я прийшла одразу, як тільки почула шум, — сказала лікарка рівним голосом. — Що тут у вас коїться, хлопці?
— Без жодних змін, Петрівно, — похмуро буркнув Шустрий. — Тварини не їдять, не п’ють воду. Просто сидять колом і витріщаються на труну.
Ольга Петрівна дуже обережно, крок за кроком наблизилася до невидимої червоної лінії, яку чітко окреслили собаки. Демон уважно стежив за кожним її рухом. Він повертав масивну голову, проте не гарчав. Вона була для них “своєю”, людиною, чиї руки пахли ліками та порятунком.
— Зовнішніх травм чи ознак сказу немає, — констатувала ветеринарка після швидкого візуального огляду. — Дихання у всіх рівне, серцебиття, судячи з ритму грудної клітки, в межах норми. Це точно не панічна атака і не раптова агресія.
Вона здивовано схилила голову набік, вдивляючись у напружені пози “пухнастих вартових”.
— Вони чекають.
— Чекають? — не зрозумів Скеля. — Чого саме? Якоїсь особливої команди?
Ольга Петрівна повільно, дуже впевнено похитала головою.
— Не чого. А кого. Ці собаки дуже свідомо чекають на когось конкретного.
Лисенко нервово і голосно хмикнув.
— Доктор, їхній головний провідник мертвий. Максим загинув три дні тому під час перестрілки на складі. Їм більше нема на кого чекати в цьому житті.
Темна тінь сумніву промайнула на обличчі ветеринарки. Вона знала Максима Ярмоленка набагато краще за інших кабінетних працівників. Вона чудово розуміла, наскільки глибоким і особливим був його ментальний зв’язок із цими тваринами.
— Я категорично не рекомендую застосовувати седацію, — твердо відрізала вона. — Те, що зараз з ними відбувається… це дуже схоже на древній ритуал. На їхнє власне прощання.
— Ритуал? — Скеля спересердя сплюнув на підлогу, геть забувши про субординацію та статут. — Це просто тварини, Петрівно. Так, це блискуче навчені пухнасті біороботи, згоден. Але це тварини! Вони не здатні розуміти людські поняття смерті, честі чи обов’язку. Вони просто розгублені через втрату лідера зграї.
Ольга Петрівна подивилася майстер-сержанту прямо в очі з несподіваною твердістю і холодом.
— Ви в цьому абсолютно впевнені, Петре? Чи, можливо, це саме ми, люди, чогось важливого не розуміємо?
Розмову перервав гуркіт. Двері знову різко, ледь не злетівши з петель, відчинилися. До кімнати влетів старший лейтенант Денис Бойко. На базі його позаочі називали «Мажором» через впливового батька. Він важко задихався, міцно стискаючи в руці смартфон останньої моделі.
— Пане майоре! Біда! Біля головного КПП зібралися кримінальні репортери та якісь місцеві блогери з камерами. Хтось із наших злив інфу про страйк собак у закриті телеграм-канали. Це вже розлетілося по всіх новинах із заголовками: «Пси-герої антикорупційного спецназу відмовляються покидати свого вбитого побратима!».
Лисенко в розпачі схопився за голову. Він зблід так, що стали видні вени на скронях.
— Хто, чорт забирай, проніс сюди телефон?! Ми ж наказували здавати всі гаджети в сейф! Тільки цього інформаційного розголосу мені не вистачало перед самим приїздом керівництва з Києва!
Бойко боязко підійшов ближче, постійно озираючись на коло собак з погано прихованим, тваринним страхом.
— Пане майоре, може, все ж приспати їх транквілізаторами? Хоча б тимчасово. Просто щоб силоміць витягти на ношах у вольєри. Генерал Загородня за жодних обставин не повинна бачити цей лютий бардак!
— Категорично ні.