Зміна Марини Савченко видалася напрочуд спокійною — такою, про яку досвідчені фельдшери швидкої допомоги зазвичай лише мріють, але вголос ніколи не говорять, щоб не наврочити. Жодних масштабних аварій на галасливих проспектах, ніяких раптових зупинок серця чи викликів, що розривають вечірню тишу тривожними сиренами. Вона закінчила своє виснажливе дванадцятигодинне чергування якраз у той момент, коли останні золотаві промені сонця сховалися за висотками київської Оболоні.
Марина повільно йшла знайомими вулицями. Її русяве волосся вибилося з розпатланого хвоста, а на формі виднілися сліди довгого робочого дня — бліді плями від антисептиків та кави, яку доводилося пити на ходу. Але дівчині було абсолютно байдуже до свого зовнішнього вигляду. Глибока, тягуча втома просочилася аж у кістки, сковуючи кожен рух і роблячи кроки важкими.
Єдине, чого вона зараз нестерпно жадала — це велика порція гарячої вечері та рятівне забуття в теплому ліжку. Дорогою до своєї орендованої квартири дівчина зупинилася біля великого супермаркету «Міський маркет», щоб купити трохи базових продуктів. Вийшовши з автоматичних розсувних дверей, Марина міцно тримала паперовий пакет у лівій руці, а телефон — у правій, гортаючи стрічку новин. Вона неуважно ковзнула втомленим поглядом по заповненій парковці.
Саме тоді біля ятки зі свіжою випічкою, що стояла за кілька десятків метрів, її увагу привернула постать. Чоловік ледве тримався на ногах, спираючись плечем на металевий парканчик. Першою, цілком логічною думкою втомленого медика було просто пройти повз. Марина припустила, що це черговий перехожий, який не розрахував свої сили у п’ятничний вечір.
Однак різке, холодне світло вуличного ліхтаря швидко викрило страшну правду. Юнак, якому на вигляд було не більше двадцяти п’яти років, був одягнений у потерту форму Збройних Сил України. Він важко тягнув праву ногу, сильно хилячись набік, тоді як темна, загрозлива пляма стрімко розповзалася по тканині в районі його ребер. Це точно була не розлита кава.
Обличчя хлопця здавалося сірим, майже примарним у тьмяному штучному освітленні вулиці. І все ж він продовжував уперто рухатися. Його тремтячі пальці побіліли від неймовірної напруги, відчайдушно стискаючи бік. Вечірній натовп безтурботно пропливав повз. Люди не відривали очей від екранів смартфонів, сміялися, пили свої напої або ж були зосереджені на розмовах. Здавалося, це галасливе місто абсолютно не помічало тихої трагедії, що розгорталася просто в них на очах.
Марина не вагалася жодної секунди. Професійний інстинкт, вироблений роками роботи на швидкій, миттєво вимкнув втому. Вона просто розтиснула пальці. Пакет із продуктами гучно гепнувся на асфальт. Яблука та пакунки з крупою розкотилися навсібіч, але дівчина навіть не озирнулася, чимдуж кинувшись до пораненого військового.
— Гей, чуєте мене? Негайно сідайте! Ви поранені! — гукнула вона, і її голос миттєво набув сталевих ноток впевненого медика, що бере ситуацію під контроль.
— Я фельдшер швидкої, тримаю вас, — запевнила вона хлопця, встигнувши підхопити його саме в ту коротку мить, коли його коліна остаточно підігнулися.
Марина прийняла на себе частину його ваги, максимально обережно опускаючи військового на холодний бетонний бордюр. Хлопцеві критично бракувало повітря, щоб бодай щось відповісти. Він лише слабко кивнув, ковтаючи кисень частими, уривчастими вдихами. Швидкий візуальний огляд розповів їй усе без зайвих слів: він отримав серйозні травми, і рахунок йшов на хвилини.
Марина зірвала упаковку тугого бинта зі свого тактичного пояса, який за звичкою ніколи не знімала до самого порогу квартири, і миттєво притиснула до місця ушкодження, створюючи сильний тиск. Її руки рухалися завдяки м’язовій пам’яті — неймовірно швидко, впевнено, з максимальною зосередженістю. Але раптом атмосфера навколо різко змінилася, ніби повітря стало густішим.
Волосся на потилиці Марини стало дибки від гострого відчуття небезпеки. До них стрімко наближалися двоє кремезних чоловіків. Вони рухалися не як стурбовані перехожі, а з хижою, цілеспрямованою агресією. Один із них був височезним, його обличчя майже повністю ховалося за низько насунутим капюшоном чорної спортивної куртки. Інший мав голену голову, а темні, грубі татуювання повзли від коміра аж до лінії щелепи.
Це точно були не випадкові свідки. Їхній погляд був мертвою хваткою зафіксований на пораненому військовому.
— Відійди вбік, — різко прогарчав один із них, навіть не дивлячись на дівчину.
Марина рішуче підвелася і стала прямо між нападниками та своїм безпорадним пацієнтом. Вона відчувала розгубленість, але адреналін вже бив у крові шаленими хвилями, повністю пригнічуючи інстинкт самозбереження і змушуючи захищати хлопця.
— Йому потрібна медична допомога, — твердо заявила вона, не зрушивши з місця ні на міліметр. — Я вже викликала наряд поліції і швидку, вони будуть тут з хвилини на хвилину.
— Тебе сюди ніхто не кликав, — огризнувся татуйований, і його голос сочився неприхованою, лютою злістю. — Забирайся геть. Негайно. Тобі ж буде краще.
Усередині в Марини все похололо. До неї дійшло усвідомлення: це не було якимось випадковим вуличним конфліктом чи невдалим пограбуванням. Це було щось набагато страшніше і спланованіше.
— Док… — ледь чутно прохрипів військовий за її спиною, насилу підбираючи слова крізь біль. — Вони… вели мене від самої станції.
Пазл склався в голові дівчини з жахливою, крижаною ясністю. Ці двоє полювали на нього. Вони вистежили солдата в темряві міста, і тепер збиралися закінчити своє брудне діло, користуючись тим, що він абсолютно беззахисний. Серце Марини шалено калатало об ребра, віддаючи пульсацією у скронях, але вона не здригнулася.
— Ви його навіть пальцем не торкнетеся, — відрізала вона, широко розставивши ноги для більшої стійкості. — Відійшли. Назад. Зараз же.