Чоловік у капюшоні не збирався вести переговори. Він зробив різкий випад уперед, маючи на меті дістатися безпосередньо до військового. Марина, діючи виключно на рефлексах, різко кинула своє тіло вбік, перекриваючи йому траєкторію.
Наступної миті вона відчула сильний, приголомшливий удар. Повітря миттєво вибило з її легень. Дикий, пронизливий крик мимоволі вирвався з її горла від раптового болю, але дівчина змусила себе встояти на ногах. Коли вона інстинктивно викрутилася, щоб заблокувати нападника від хлопця, другий важкий удар прийшов їй просто в поперек.
Вона зчепилася із курткою нападника, відчайдушно намагаючись відштовхнути його назад. У цей хаотичний момент інший бандит завдав їй жорстокого удару ногою по ребрах. Марина похитнулася, хапаючи ротом повітря, в очах спалахнули білі кола, проте вона продовжувала залишатися живим, незламним щитом між злочинцями та пораненим сержантом.
Військовий, відчайдушно борючись із туманом, що застилав його свідомість, спробував піднятися. Він хотів захистити ту, яка зараз приймала удари замість нього. Але виснажене тіло остаточно зрадило хлопця, і він безсило повалився назад на холодний бетон.
В очах Марини почало стрімко темніти. Вона отримала ще один сильний удар, цього разу поблизу плеча. Адреналін поки що маскував найгостріший біль, і дівчина вже втратила лік тому, скільки разів її відкинули чи вдарили. Її долоні стали слизькими, заважаючи міцно триматися за одяг нападників. Ноги перетворювалися на непокірну вату.
— Допоможіть! — закричала вона зірваним, відчайдушним голосом. — Хто-небудь, викличте поліцію! Убивають!
Перехожі, що опинилися поруч, здавалося, колективно заціпеніли від несподіваного жаху. Дехто просто стояв як укопаний, паралізований страхом. Кілька людей підняли телефони, щоб знімати інцидент, нездатні втрутитися фізично. Нарешті, один-єдиний дзвінкий голос розірвав цей ганебний транс.
— Відпустіть її, покидьки! — закричав молодий хлопець, кинувши свій рюкзак на землю і сміливо кинувшись їм наріз.
Нападники, явно злякавшись раптового втручання сторонніх та галасу, що стрімко наростав з усіх боків, різко зупинилися. Вони перезирнулися, оцінили ризики і миттєво розчинилися в темряві вузького міжбудинкового проїзду.
Останні сили миттєво залишили Марину, і вона важко впала на коліна. Військовий лежав поруч, його очі закочувалися, дихання ставало переривчастим. Незважаючи на те, що власне тіло вже відмовлялося їй підкорятися, а кожен вдих відлунював пекельним болем у ребрах, дівчина притиснула обидві свої тремтячі руки до його боку. Вона намагалася з усіх сил підтримувати тиск на його рани.
— Я тримаю вас, — прошепотіла вона, відчуваючи, як нічний світ хитається під ногами, наче палуба корабля. — Залишайтеся зі мною. Чуєте? Тільки не засинайте.
Десь удалині проспектом почали вити сирени, стаючи все гучнішими з кожною секундою. Хтось підбіг до неї впритул — виявилося, що це колега-медик, який був не на зміні і просто проїжджав повз у своїх справах. Його сильні, впевнені руки обережно, але наполегливо замінили її долоні на формі солдата.
— Марино, ти сама сильно постраждала, — пролунав голос колеги, який здавався їй приглушеним, наче лунав з-під товщі води. — Тримайся, дівчинко. Швидка вже тут.
Вона відчула, як її обережно опускають на твердий асфальт. Хтось підтримував її голову, благаючи не припиняти дихати. Марина подивилася вгору, на високе нічне небо над Оболонню. Зорі розмилися у довгі яскраві смуги, звуки сирен злилися в один суцільний гул, а потім її свідомість повністю поглинула абсолютна темрява.
Перше, що Марина змогла усвідомити, коли її свідомість почала повільно виринати з в’язкої, темної порожнечі, — це вібрація. Під нею злегка тремтіла підлога, а простір навколо наповнювався гучним, ритмічним гулом двигуна. Її кінцівки здавалися налитими важким свинцем, тіло відмовлялося слухатися, проте розум відчайдушно чіплявся за реальність. У голові дівчини пульсувала лише одна, неймовірно чітка думка, що перетворилася на тиху мантру: «Тільки не помирай. Будь ласка, дихай».
І ці думки були зовсім не про неї саму. Її паралізуючий страх був повністю присвячений тому незнайомому військовому. Марина з зусиллям закліпала, борючись із неймовірною важкістю повік. Поле зору спочатку звузилося до хаотичних, розмитих спалахів. Спалах: кружляння яскравих червоних маячків. Спалах: чиїсь стривожені очі та голоси, що вигукують короткі медичні команди. Спалах: їдкий, до болю знайомий запах антисептиків та медичного спирту.
Тіло дівчини перетворилося на суцільну карту тупого, пульсуючого болю. Час втратив свій звичний вимір; він розтягувався, мов гума, і різко бив по оголених нервах. Коли їй нарешті вдалося сфокусувати погляд, вона зрозуміла, що лежить у салоні реанімобіля. До її обличчя була щільно притиснута киснева маска. Знайомий лікар із сусідньої бригади схилився прямо над нею, ритмічно і наполегливо повторюючи її ім’я.
— Марино, чуєш мене? Мариночко, будь з нами. Ми вже майже на місці, тримайся, — лунав його голос.