Сльози полегшення виступили на кутиках очей Марини і повільно скотилися до скронь, гублячись у волоссі. Вона глибоко видихнула, хоча цей рух миттєво відгукнувся гострим, пронизливим болем у травмованих ребрах. Але зараз їй було абсолютно байдуже до власного фізичного дискомфорту. Тепла хвиля усвідомлення накрила її з головою, змиваючи залишки паніки. Останнє, що вона чітко пам’ятала перед провалом у темряву, — це вуличний хаос, крики та відчуття невідворотної біди.
— Я думала, що він загине прямо там, на парковці, — прошепотіла дівчина, ледь ворушачи потрісканими губами.
— Ви врятували йому життя, — твердо і з неабиякою повагою відповіла медсестра, поправляючи крапельницю. — У всій лікарні сьогодні тільки про це й говорять. Наші хірурги називають вас справжнім янголом.
Пізно ввечері, коли шум у коридорах відділення трохи вщух, у дверях її палати з’явилася висока постать. Це був чоловік у бездоганному військовому однострої. Він мав акуратну стрижку, зосереджений погляд і випромінював ту беззаперечну ауру спокійного авторитету, яку мають лише досвідчені бойові офіцери.
— Марина Савченко? — тихо, але впевнено запитав він, обережно переступаючи поріг палати, ніби боявся порушити тишу.
Дівчина повільно кивнула, не відриваючи важкої голови від білосніжної подушки.
— Я капітан Ковальчук. Сержант Назар Гаврилюк попросив мене прийти сюди. Він хотів, щоб я особисто подякував вам від його імені. І, відверто кажучи, від імені всіх наших побратимів.
Він повільно простягнув руку до нагрудної кишені кітеля і дістав звідти масивний металевий предмет. Це був командирський коїн їхнього підрозділу. Капітан обережно поклав його на тумбочку біля ліжка. На тьмяному металі був майстерно викарбуваний гордий герб бригади.
— Це наш бойовий коїн, Марино. Такі речі не роздають просто так, їх не можна купити чи заслужити звичайною роботою. Але Назар наполіг, щоб ця відзнака відтепер належала саме вам.
Марина невідривно дивилася на металевий диск, відчуваючи, як до горла підступає важкий ком. Їй було ніяково від такої уваги.
— Я… я просто допомогла людині в біді. Це мій обов’язок як медика, нічого надзвичайного, — ніяковіючи, відповіла вона.
Капітан тепло усміхнувся, і в його суворих очах читалася глибока, щира вдячність.
— Ви не просто надали першу допомогу. Ви без зброї стали між воїном і вірною загибеллю. А це робить вас однією з нас.
Коли Марина прокинулася наступного ранку, її зустріло тихе, заспокійливе пікання медичних моніторів. Біль трохи вщух завдяки знеболювальним, хоча тіло все ще здавалося скутим невидимим панциром. Медсестра допомогла їй зробити кілька ковтків води з трубочки, розповідаючи, що організм дівчини бореться з неймовірною завзятістю. Більшість людей зі схожими травмами відключилися б значно раніше від больового шоку, але Марина трималася на ногах до останнього.
Ближче до обіду до палати пустили найрідніших. Її мама, пані Марія, одразу ж розплакалася, щойно переступила поріг. Вона кинулася до ліжка і вчепилася в неушкоджену руку доньки так, ніби це був єдиний рятувальний круг у бурхливому морі. Батько, Олександр — стриманий чоловік, який украй рідко показував свої емоції на людях, — ніжно поцілував Марину в лоб і мовчки став поруч. Його очі були неприродно червоними та вологими.
— Ми думали, що втратили тебе, наша дівчинко, — прошепотіла мати, вкриваючи поцілунками пальці доньки.
Марина спромоглася на слабку, але щиру усмішку:
— Я все ще тут, мам. Зі мною все буде добре, обіцяю.
Слідом до палати тихо зайшла її молодша сестра Дарина. Вона тримала в руках цілий стос яскравих листівок. Це були записки з побажаннями швидкого одужання від персоналу лікарні, колег із київської підстанції швидкої допомоги та навіть від абсолютно незнайомих людей. Одна листівка особливо привертала увагу своїм лаконізмом. На ній акуратним почерком було виведено лише кілька слів: «Ти врятувала одного з наших. Дякуємо за життя».
Марина ще не усвідомлювала всього масштабу того, що сталося за межами лікарні, аж поки в палату не повернувся капітан Ковальчук. Він стояв струнко, але цього разу був не сам. За його спиною стояв сержант Назар Гаврилюк — той самий хлопець, якого вона закрила власним тілом від жорстоких ударів.
Військовий ішов дуже повільно, спираючись на медичний ціпок. Він виглядав блідим і змарнілим, на його обличчі виднілися глибокі синці, але очі були ясними. У них палав вогонь інтенсивних емоцій і безмежної, невимовної вдячності.
— Марино, — тихо промовив він, шанобливо схиливши голову перед її ліжком.
Дівчина інстинктивно спробувала сісти, але одразу здригнулася від різкого болю в ребрах.
— Тільки не вставайте, — попросив Назар, підходячи ближче. — Зі мною все добре… І це виключно ваша заслуга. Я зобов’язаний вам своїм життям. Жодних слів у цьому світі ніколи не буде достатньо, щоб висловити те, що я зараз відчуваю.
Він повільно сягнув у кишеню своєї фліски і дістав складений шматочок тканини на липучці — свій персональний бойовий шеврон.
— Це було моїм оберегом, — сказав хлопець, надзвичайно дбайливо вкладаючи його в її долоню. — А тепер це ваше по праву.