Вона не могла вимовити жодного слова. У роті пересохло, горло нестерпно пекло. Марина відчайдушно хотіла запитати про солдата. Чи він живий? Чи встигли до нього інші медики? Але все, на що вона зараз спромоглася, — це тихий, сповнений болю стогін, перш ніж виснажений організм знову провалився в рятівне безпам’ятство.
Тим часом майданчик біля оболонського супермаркету перетворився на сцену контрольованого хаосу. Патрульні поліцейські вже обнесли територію яскравою червоно-білою стрічкою, збираючи свідчення у перехожих, яких усе ще трясло від пережитого шоку. Власник ятки з випічкою тремтячими руками передав слідчим відео з камер зовнішнього спостереження.
Хоча більшість роззяв швидко розійшлася по домівках, той самий юнак — студент місцевого університету на ім’я Богдан — залишився на місці. Саме його відчайдушний крик тоді налякав нападників. З широко розплющеними від пережитого адреналіну очима він розповідав патрульним:
— Вона просто кинулася прямо перед ним. Розумієте? Навіть не замислилася ні на мить. Закрила його собою, прийняла всі удари, хоча могла просто втекти!
У салоні іншої карети швидкої допомоги, що мчала нічним містом до Центральної міської клінічної лікарні, сержант Назар Гаврилюк перебував у напівсвідомому стані. Його пальці намертво вчепилися у клапоть тканини від куртки Марини, який залишився після штовханини. Військовий отримав серйозні травми та сильний забій грудної клітки, але завдяки миттєвому втручанню дівчини та правильному тиску на місця ушкоджень, його життєві показники почали поступово стабілізуватися.
Один із парамедиків тихо промовив до свого напарника, уважно перевіряючи крапельницю:
— Якби ця дівчина не втрутилася саме тоді і не виграла для нього ці кілька хвилин, його б уже не було. Це сто відсотків. Без варіантів.
У приймальному відділенні реанімації Марину завезли першою. Їй надали найвищий пріоритет як пацієнтці з множинними травмами. Наслідки нападу виявилися значно важчими, ніж спочатку припускали колеги на місці події. Вона отримала сильні забої спини, плеча та попереку, а також мала серйозне ушкодження м’язів на верхній частині руки, якою блокувала удари. Кілька ребер тріснули від жорстоких ударів.
Проте сталося справжнє диво — внутрішні органи не зазнали незворотних ушкоджень. Бригада чергових хірургів та травматологів працювала кілька годин поспіль, щоб ліквідувати наслідки нападу, стабілізувати стан та зняти больовий шок. Марина провела дві найважчі години в палаті інтенсивної терапії, перш ніж її перевели до післяопераційної, де вона залишалася під дією медикаментів.
Тим часом у районному управлінні поліції слідчі вже ідентифікували обличчя підозрюваних. Завдяки чітким записам із камер спостереження та детальним свідченням Богдана, правоохоронці зібрали достатньо доказів, щоб оголосити план-перехоплення. Нападників упізнали дуже швидко. Це були члени місцевого злочинного угруповання, що займалося розкраданням волонтерської допомоги та дорогих дронів зі складів.
Назар, хоч і був виснажений після фронту, став їхньою мішенню не випадково. Кілька тижнів тому, перебуваючи біля великого логістичного хабу, він випадково став свідком їхньої тіньової “схеми” і повідомив про це керівництву. Помста бандитів була швидкою та підлою, але в їхніх жорстоких розрахунках абсолютно не було Марини.
Того ж ранку мати дівчини, пані Марія, отримала той самий жахливий телефонний дзвінок, від якого назавжди зупиняється серце кожних батьків.
— Ваша донька постраждала. Вона жива. Зараз вона в стабільному стані у відділенні травматології.
Марія випустила телефон із рук, її почало неконтрольовано трясти. Чоловік, Олександр, миттєво підхопив слухавку. Його голос тремтів, коли він вимагав подробиць:
— У якій лікарні? Що саме трапилося з нашою дитиною?
Менш ніж за сорок хвилин вони вже були у відділенні, нервово міряючи кроками стерильну світлу плитку коридору. Нарешті з дверей вийшов старший лікар. Він виглядав страшенно виснаженим, але його погляд був спокійним.
— Її стан стабілізовано, — повідомив лікар, знімаючи медичну шапочку. — Травми серйозні, є тріщини в ребрах та сильний больовий синдром, але нам вдалося уникнути найгірших наслідків. Вашій доньці неймовірно пощастило. І, відверто кажучи, вона надзвичайно смілива людина.
Марія притиснула долоню до рота, щоб придушити голосне, болісне ридання. Сльози безперервно текли по її змарнілих щоках.
— Коли ми зможемо її побачити? — глухо запитав батько.
— Щойно вона остаточно прийде до тями.
Марина заворушилася лише ближче до обіду. Її свідомість була затуманеною, а тіло здавалося важким і чужим. Квадратні плитки на білій стелі розпливалися перед очима; вона відчула легкий натяг від трубок крапельниці на руці та відчуття тугої пов’язки, що стягувала грудну клітку. На мить усередині спалахнула паніка, але тут же над ліжком схилилася привітна медсестра.
— Ви в безпеці, — лагідно промовила жінка, перевіряючи монітори. — Ви в Центральній лікарні. Все найгірше вже позаду, просто дихайте спокійно.
Перше запитання Марини прозвучало як тихий, ледь вловимий хрипкий шепіт.
— Військовий… з ним… усе добре?
Медсестра тепло усміхнулася, дбайливо поправляючи ковдру на плечах дівчини.
— Він живий. І тільки завдяки вам.