Ранковий Київ огортав Центральний залізничний вокзал прохолодним осіннім серпанком. Під велетенськими скляними склепіннями головного терміналу без упину вирувало життя: гули коліщата сотень валіз, монотонно лунали голоси диспетчерів з гучномовців, а в повітрі витав той особливий вокзальний аромат свіжозвареної кави, дорожнього пилу та неминучих розлук. Серед цього нескінченного, строкатого потоку пасажирів біля дев’ятої колії яскраво виділявся один гурт. Рідні, друзі та колишні однокласники зібралися на пероні, аби провести юнака на професійну військову службу за контрактом. Часи в країні були спокійні, мирні, проте рішення хлопця стати професійним десантником викликало в його родині справжній шквал емоцій.
У центрі компанії височів Богдан — ставний, широкоплечий юнак у новенькій тактичній формі. Його спину обтяжував масивний рюкзак кольору оливи, але відкрите, вольове обличчя випромінювало абсолютну впевненість. Він встигав усе: перекидатися жартами з товаришами, міцно тиснути їм руки і запевняти стривожених родичів, що телефонуватиме з навчальної частини за першої ж нагоди. Проте його ліва рука ані на мить не випускала з надійних обіймів тендітну дівчину. Вероніка, або ж просто Ніка, як він завжди її ніжно називав, завмерла, сховавши заплакане обличчя на його широких грудях. Вона ледь помітно здригалася від беззвучного плачу, міцно вчепившись пальцями в його куртку.
Вони здавалися двома нероздільними половинками одного цілого. Їхня спільна історія писалася ще з раннього дитинства, на вузьких, брукованих вуличках київського Подолу. Богдан завжди був її вірним лицарем і незмінним захисником: без нарікань носив її важкий портфель крутими схилами, відганяв настирливих місцевих забіяк. А Ніка, у свою чергу, дбайливо ділилася з ним ідеально виведеними конспектами і чекала після спортивних секцій. Їхня дитяча прив’язаність переросла в щось значно глибше так само непомітно і природно, як могутній Дніпро щовесни наповнюється новими водами.
Поруч із закоханими, нервово стискаючи сумочку, стояла мати хлопця — Лариса Петрівна. Впливова начальниця столичного Управління земельних ресурсів, вона завжди виглядала так, ніби щойно зійшла зі сторінок ділового журналу. Ідеально підібране кашемірове пальто, бездоганна укладка, дорогі парфуми. Але зараз її обличчя не нагадувало сувору чиновницю — вона не стримувала ридань, дозволяючи сльозам безжально псувати професійний макіяж. Її чоловік, Леонід Сергійович, переминався з ноги на ногу, незграбно ховаючи власне батьківське хвилювання за скупими поплескуваннями сина по плечу. Усі вони зараз мріяли лише про одне — поставити час на паузу.
Раптом гучний металевий голос із гучномовця розірвав їхню ідилію, оголосивши про прибуття швидкого потяга. Одразу ж пролунав протяжний гудок локомотива.
— О, наш колією суне! — вигукнув хтось із друзів Богдана.
Синій вагон із жовтою смугою зупинився якраз навпроти їхнього гурту, із гучним шипінням випустивши повітря з гальм. Почалася остання, найемоційніша хвиля прощань, обіймів та батьківських настанов.
— Тримайся там, сину. Служи гідно і бережи себе, — голос Леоніда Сергійовича здригнувся, видаючи ту глибоку тривогу, яку він так старанно маскував.
Лариса Петрівна вкотре розридалася, мертвою хваткою вчепившись у сина. З іншого боку його шию обвили тонкі, тремтячі руки Ніки. Богдан відчув на своїй щоці солоний слід від її гарячих сліз.
— Рідні мої, ну все, відставити паніку! — басом скомандував юнак, хоча в його власному голосі теж промайнула зрадлива нотка смутку. — Мамо, Ніко, я ж на контракт іду, а не на край світу. Там зв’язок є, відпустки дають. Усе буде чудово! Провідник уже чекає!
Він міцно, до хрусту в ребрах обійняв матір, потім припав довгим, палким поцілунком до вуст Вероніки. Закинувши рюкзак зручніше, Богдан стрімко злетів металевими сходами у тамбур. Коли багатотонна машина плавно рушила з місця, весь натовп на пероні синхронно здійняв руки в прощальному жесті. Юнак махав їм з відчиненого вікна коридору, аж поки останні вагони не розчинилися в ранковому мареві столиці.
Ніка стояла як вкопана. Її погляд був гіпнотично прикутий до порожніх рейок, ніби вона сподівалася, що потяг зараз дасть задній хід. Лариса Петрівна тим часом дістала з фірмової сумочки паперову хустинку, різко промокнула очі і раптом повернулася до дівчини. Від її материнської розчуленості не лишилося й сліду. Обличчя жінки вмить стало холодним, мов граніт.
— Чого завмерла? — її голос пролунав гранично жорстко, з металевими нотками владної начальниці. — Виставу закінчено. Йди звідси. І назавжди викинь з голови ці свої наївні ілюзії щодо нашої сім’ї.