Вероніка здригнулася, немов від несподіваного ляпаса.
— Мій Богдан не для тебе, — карбуючи кожне слово, продовжувала чиновниця, дивлячись на дівчину згори вниз. — Будуй своє жалюгідне життя без мого сина.
— Ларисо Петрівно, за що ви мене так ненавидите? — тихо, але з глибоким почуттям власної гідності запитала дівчина. — Ми щиро кохаємо одне одного. Я дала йому слово, що дочекаюся, і він мені довіряє.
— Дочекається вона! Яка безпросвітна дурня! — обличчя жінки спотворила гримаса відрази. — Ти така ж безперспективна простачка, як і твоя матір-кравчиня. Знайди собі когось свого рівня, з сусідньої хрущовки, і забудь до нас дорогу!
Жінка набрала в груди повітря для нової порції дошкульних образ, але втрутився Леонід Сергійович. Він рішуче взяв дружину під лікоть і наполегливо потягнув геть від перону, у бік виходу з вокзалу.
— Льоню, ну ти бачив це нечуване нахабство? — шипіла вона дорогою до елітної парковки. — Ця голодранка з Подолу спить і бачить, як би хитрощами прописатися в нашій просторій квартирі!
— Ларисо, заспокойся, тобі ж шкодить стрес, — примирливо бурмотів чоловік, знімаючи з сигналізації дорогий позашляховик. — Що поробиш? Дівчина вродлива, скромна, от Богдан і втратив голову.
— Усі ви, чоловіки, абсолютно однакові! — гримнула жінка, важко сідаючи на шкіряне сидіння. — Думаєте лише гормонами! А я мушу дбати про його кар’єру та статус!
Ніка, яка так і залишилася сама серед вокзального натовпу, чула кожне слово цієї отруйної розмови. У грудях боляче пекло від гіркої несправедливості. Вона завжди поводилася гідно, блискуче вчилася і нічим не заслужила такої відвертої ненависті.
З Богданом вони просиділи за однією партою не один рік, але справжні почуття спалахнули між ними лише в старших класах. Вони годинами блукали старим містом, пили гарячу каву біля галасливого Житнього ринку, спускалися до Поштової площі і просто насолоджувалися присутністю одне одного. Той найперший, обережний поцілунок під крислатим каштаном неподалік старого київського фунікулера назавжди закарбувався в її пам’яті. Того весняного вечора Богдан від надлишку емоцій підхопив її на руки і закружляв у повітрі. Ніка заливалася щирим сміхом і відчувала себе найщасливішою дівчиною у всьому величезному мегаполісі.
Проте за цією світлою ідилією завжди пильно стежила пара холодних очей. Лариса Петрівна часто стояла за панорамним вікном своєї розкішної новобудови, похмуро спостерігаючи, як син ніжно прощається з Веронікою біля під’їзду. Жінка з жахом усвідомлювала, що її хлопчик більше їй не належить. Вона все життя тяжко працювала, вигризаючи посаду в управлінні, щоб забезпечити синові ідеальний старт.
У її амбітних планах місця для доньки звичайної швачки пані Надії не було. Лариса Петрівна вже давно пригледіла синові, на її думку, бездоганну партію — Діану, розпещену доньку власника великої мережі будівельних гіпермаркетів “БудКапітал”. Цей шлюб мав стати для їхньої родини золотим квитком у вищі ешелони столичного бомонду.
— Таких дівуль, як ця твоя Ніка, у тебе в житті буде ще сотня! — часто повторювала вона синові за сімейною вечерею. — Ти маєш думати про успіх, а не тягнути на собі жебрачку!
Але Богдан виявився напрочуд непохитним. У день випускного, коли вчорашні школярі гучно святкували в пафосному заміському комплексі “Дніпровська Рив’єра”, він з Веронікою просто втік від галасливого натовпу. Вони сиділи вдвох на теплому піску Труханового острова і будували плани, твердо вирішивши, що обов’язково поберуться.
Материнським планам щодо престижного столичного університету також не судилося здійснитися. Юнак раптово заявив, що підписує контракт із Десантно-штурмовими військами. Лариса Петрівна була шокована. Вона таємно помчала до центру комплектування, сподіваючись “вирішити питання” через свої зв’язки. Проте там на неї чекав холодний душ: досвідчений військовий комісар ввічливо, але вкрай жорстко вказав їй на двері, порадивши пишатися свідомим сином. Це була перша серйозна поразка впливової чиновниці.
Напередодні від’їзду Богдана до навчального центру закохані знову прийшли на своє улюблене місце біля Дніпра. У тиші київської ночі слова здавалися зайвими.
— Я хочу бути твоєю. Завжди. Тільки твоєю, — палко прошепотіла тоді Ніка, торкаючись його обличчя тремтячими пальцями.
Тієї ночі, під зоряним небом, вони вперше по-справжньому зблизилися. Це було таїнство, сповнене безмежної ніжності та абсолютної довіри. Богдан клявся, що одразу після першого року контракту вони влаштують весілля, а Ніка зі сльозами щастя обіцяла чекати.