Усю свою законну відпустку Богдан провів поруч із Веронікою та їхнім маленьким сином у тому самому віддаленому селі на Житомирщині. Він не відходив від них ні на крок, намагаючись компенсувати кожну втрачену хвилину і огорнути їх турботою. Насамперед чоловік із властивою йому військовою рішучістю взявся за облаштування їхнього старенького, ветхого будиночка. Він власноруч перекрив дах, відремонтував піч, що диміла, та замовив цілу вантажівку колотих дров на зиму.
Він також негайно взявся за здоров’я пані Надії. Богдан домовився з провідним приватним медичним центром «МедЕліт-Столиця», оплатив усі комплексні обстеження і закупив найсучасніші препарати, щоб жінка змогла швидше відновитися після важкого інсульту. Її очі щоразу наповнювалися слізьми глибокої вдячності, коли вона дивилася на цього змужнілого, надійного рятівника своєї доньки.
Одного теплого вечора, коли вони вдвох сиділи на дерев’яній лавочці біля хати, Ніка мовчки винесла з кімнати пожовклий паперовий конверт. На ньому була акуратно наклеєна марка, але адреса так і залишилася недописаною. Вона тремтячими руками простягнула його Богдану.
Чоловік обережно відкрив послання, дістав аркуш, щільно списаний дрібним, до болю знайомим почерком, і почав читати.
«Мій коханий Бодю, — зверталася Ніка в перших рядках. — Я ніколи не думала, що буду писати тобі ось такого листа. Мені неймовірно страшно, мені боляче від тієї чорної несправедливості, що звалилася на мої плечі. Але я хочу, щоб ти знав найголовніше: я кохаю тільки тебе».
Десантник читав, і в нього перехоплювало подих від кожної виведеної літери.
«Усе те жахливе, що сталося в моєму житті за останні місяці, я не можу тобі зараз пояснити. Але, благаю тебе, вір мені — моє серце назавжди належить лише тобі одному. Я обіцяла дочекатися тебе з війська, і я буду чекати, незважаючи на всі перешкоди. Ти — моя єдина сила і мій сенс жити далі».
Після того, як Богдан дочитав ці зворушливі рядки, Вероніка тихо додала, що так і не наважилася тоді відправити цей останній крик душі. Вона панічно боялася, що він не повірить і відкине її. Але у самісінькій глибині свого зраненого серця вона щосекунди вірила, що доля знову зведе їхні шляхи.
За тиждень до закінчення відпустки вони офіційно стали чоловіком і дружиною. Без пишних урочистостей, без дорогих столичних ресторанів і білої сукні — лише вони вдвох у місцевому сільському РАЦСі, міцно тримаючись за руки. Богдан пообіцяв, що справжнє, велике і гучне весілля в них обов’язково буде згодом. Того ж дня він офіційно визнав своє батьківство, подарувавши маленькому Богданчику своє прізвище.
Повернувшись до Києва перед від’їздом у військову частину, юнак цілеспрямовано пішов до батьківської квартири. Він мусив поставити жирну крапку в цій болючій історії. Зайшовши у просторий передпокій розкішної новобудови, він навіть не став знімати взуття, а прямо з порога висловив батькам усе, що думав про їхній нищівний вчинок.
Лариса Петрівна спочатку зблідла, як полотно, а потім почала театрально плакати і виправдовуватися. Вона вперто твердила завчену мантру, що діяла виключно заради його блага та світлого, заможного майбутнього з Діаною. Батько ж, Леонід Сергійович, сидів на кухні, низько опустивши посивілу голову, і традиційно мовчав.
Богдан лише різко, зневажливо змахнув рукою, зупиняючи цей фальшивий потік сліз.
— Мамо, ти хоч на секунду усвідомлюєш, що ти накоїла? — крижаним тоном промовив він, дивлячись їй прямо в очі. — Ти ледь не знищила мою сім’ю. Це ж ти все підлаштувала з тим мерзотником Вадимом, скориставшись безпорадністю дівчини. Але запам’ятай: ми з Нікою тепер законне подружжя, у нас підростає мій рідний син!
Жінка схопилася за серце, шукаючи пігулки, але син був невблаганний.
— Ти вчинила максимально підло, перейшовши всі межі людяності. Невже ти не розумієш, що через твої хворі чиновницькі амбіції твоя невістка з моїм сином жебракували на вокзалі?! — гримнув він. — Більше ноги моєї не буде у вашому домі. З вами, дорогі батьки, я прощаюся. Знати вас не хочу.
З цими важкими словами він вийшов, гучно грюкнувши важкими дверима. Він розумів, що сказав це в стані сильного афекту та праведного гніву, але тепер дійсно мав намір викреслити їх зі свого життя.
Через кілька днів Богдан нарешті вистежив свого колишнього друга Вадима. Зустріч відбулася на задньому дворі великого гаражного кооперативу на столичній Оболоні. Побачивши перед собою кремезного, загартованого службою десантника, Вадим миттєво зблід, а його коліна зрадницьки затряслися.
— Як ти міг ось так жорстоко вчинити з Нікою? — глухо, ледь стримуючи лють, запитав Богдан, наступаючи на зрадника. — Ти ж чудово знав, що ми кохаємо одне одного. Ти ж називав себе моїм другом!
Вадим, остаточно втративши залишки чоловічої гідності, вщулився в стару цегляну стіну і почав жалюгідно благати про пощаду, закриваючи обличчя руками від страху перед ударом.
— Пробач, Бодю! Благаю, не чіпай! — скиглив він, зриваючись на вереск. — Тобі я страшенно, до чортиків заздрив, що ти відхопив собі таку красуню. Скільки разів я кликав її на каву, а вона всім відмовляла, тільки тебе і чекала. От мене чорна заздрість і зжерла зсередини! Та й мати твоя теж доклала зусиль… Вона ж сама запропонувала мені цю диявольську схему в своєму кабінеті!
Богдан з відвертою огидою подивився на Вадима, який жалюгідно трусився від страху.
— Я б дуже хотів розмазати тебе по цьому асфальту, — тихо, але страшно сказав військовий. — Але я не хочу бруднити об тебе руки. Ти сам себе покарав своєю ницістю і боягузтвом. Життя тобі все поверне сповна.
І він просто розвернувся та твердим кроком пішов геть, назавжди залишаючи зрадника в минулому.
Коли пані Надії стало значно краще завдяки лікуванню, молода сім’я зібрала речі і переїхала до великого військового містечка на півдні країни, де базувалася частина Богдана. Держава надала їм простору, світлу службову квартиру. Там, у невеликій гарнізонній капличці, вони нарешті повінчалися, давши обітниці перед Богом.