Він був напрочуд привітним. Привітав зі вступом і сказав, що має для неї якийсь дуже важливий пакунок від Богдана, який той просив передати особисто в руки. Вадим запропонував підвезти її додому і дорогою на п’ять хвилин заскочити до його квартири, щоб забрати посилку. Вероніка, яка ледь трималася на ногах від перевтоми і щиро зраділа звісточці від коханого, нічого не підозрюючи, погодилася.
У квартирі Вадим люб’язно запропонував їй присісти на диван і випити гарячого трав’яного чаю з медом, щоб зігрітися. Дівчина зробила кілька ковтків. Але вона не знала, що колишній шкільний друг нишком додав у чашку сильні заспокійливі краплі від безсоння. Шалений стрес останніх тижнів, хронічна перевтома та дія препарату зіграли з нею злий жарт. Втома навалилася на неї бетонною плитою, і вона просто провалилася в глибокий, безпробудний сон прямо на розкладеному дивані.
Прокинулася вона вже пізно ввечері. Одяг був на ній, вона почувалася нормально, хоч і трохи мляво. Але Вадим сидів поруч у кріслі з мерзенною, самовдоволеною посмішкою хижака. Він без жодного сорому заявив, що поки вона так міцно спала, він роздягнувся до пояса, ліг поруч і наробив цілу серію постановочних, компрометуючих фотографій, де вони нібито відпочивають після бурхливої ночі.
Ніка була в абсолютному жаху. Вона залилася сльозами від сорому, відчуття власного безсилля та огиди. Вадим же, нахабно гортаючи брудні знімки на екрані смартфона, жорстко поставив ультиматум: або вона назавжди зникає з життя Богдана і блокує його номер, або ці фотографії завтра ж побачить сам Богдан, її матір та весь їхній спільний випускний клас. Коли дівчина, тремтячи від шоку, спробувала сказати, що піде до поліції, мерзотник лише розреготався їй в обличчя, нагадавши, що його дядько працює на керівній посаді в Центральному управлінні правопорядку.
Оксана провела кілька безсонних ночей у риданнях. А згодом дізналася, що вагітна від Богдана. Вона вирішила не наражати свою ще ненароджену дитину на публічну ганьбу і брудні плітки. Дівчина хотіла мовчки дочекатися коханого у відпустку, щоб розповісти ему все особисто. Але доля завдала їй ще одного, фатального удару.
На сьомому місяці її вагітності в їхньому старенькому багатоквартирному будинку на Подолі через коротке замикання старої проводки сталася страшна пожежа. Ніка з матір’ю ледь встигли вискочити на вулицю. Вони втратили абсолютно все — дах над головою, одяг, документи.
Дізнавшись про цю трагедію, Лариса Петрівна з’явилася на згарищі і лицемірно запропонувала «допомогу». Вона швидко організувала їм переїзд до старенької тітки в глухе село на Житомирщині. Фактично, користуючись їхнім безпорадним станом, чиновниця просто вигнала вагітну дівчину зі столиці, щоб та більше ніколи не псувала її ідеальну картину світу.
Саме там, у холодній сільській хатині, невдовзі народився малюк. Вона назвала його Богданом. Але біди не закінчувалися: тітка раптово померла, а пані Надія, не витримавши потрясінь, злягла з важким інсультом. Вероніка залишилася сам на сам із тотальною, нищівною бідністю. Вона не мала змоги працювати з немовлям і паралізованою матір’ю на руках. На той момент, коли військовий побачив її на вокзалі, у неї дійсно не залишилося грошей навіть на найдешевші ліки та хліб. Зламавши власну гордість, вона зважилася на найстрашніше — просити милостиню.
Богдан слухав цю страшну сповідь, до побіління кісточок стиснувши кулаки від праведного гніву. Він дивився на неї і бачив усе ту ж чесну, щиру дівчину. Йому було пекельно соромно за те, що він так просто повірив у брехню своєї владної матері та заздрісного товариша.
Десантник повільно, з трепетом перевів погляд на хлопчика. Ті самі русяві кучері, той самий впертий розріз очей, те саме підборіддя. Це був його син. Його рідна кров.
Голосом, що зрадницьки зривався від ледь стримуваних сліз і всеосяжної ніжності, Богдан твердо сказав:
— Ніко… Я більше ніколи, чуєш, ні за яких обставин вас не залишу. Усе страшне вже позаду. Просто довірся мені знову.
Вона дивилася на нього очима, по вінця наповненими сльозами, і не могла вимовити жодного слова. Богдан обережно погладив свого маленького сина по теплій голівці, притягуючи їх обох до своїх широких грудей. Вероніка, остаточно давши волю емоціям, гірко заридала від довгоочікуваного полегшення.
Богдан лагідно усміхнувся, повільно дістав із нагрудної кишені форми свій металевий військовий жетон і обережно простягнув його малому.
— Це тобі, козаче. Щоб ти завжди пам’ятав, що в тебе тепер є надійний захисник.
Маленький Богданчик, не відпускаючи мамину руку, обережно взяв блискучий метал і щиро, довірливо заусміхався.