— Ну як я тобі? Тільки говори відверто, без цих твоїх чергових солодких компліментів… я справді в ній гарна? — голос Вікторії ледь помітно затремтів, видаючи те глибоке хвилювання, яке вона відчайдушно намагалася сховати за діловим тоном.
Вона повільно, майже невагомо кружляла посеред просторої вітальні своєї нової квартири. Важкий, прохолодний шовк дизайнерської весільної сукні м’яко обіймав її струнку фігуру. Дорога тканина тихо, якось інтимно шелестіла з кожним її кроком, відбиваючи тепле золотаве світло вечірніх торшерів. Це створювало навколо дівчини магічне, майже казкове сяйво.
У цю коротку мить вона зовсім не відчувала себе тою дорослою, жорсткою жінкою, яка звикла тримати в сталевих лещатах цілі відділи. Навпаки — перед великим дзеркалом стояла маленька, вразлива дівчинка. Її очі незвично блищали, у них читалася та сама дитяча наївність, яку вона роками ховала від зовнішнього світу за маскою холодної столичної кар’єристки.
— Ти будеш просто неземною, Віко. Найкрасивішою нареченою, яку тільки бачив цей Печерськ за останні пів століття, — із теплою, широкою усмішкою відгукнулася Аліна.
Подруга повільно підвелася з м’якого крісла і підійшла ближче, майже побожно торкаючись білосніжної тканини. Вона обережно розправила ледь помітну складку на довгому шлейфі, що розтікався по паркету, мов морська піна. До омріяного вінчання залишався рівно тиждень — лише сім днів відділяли її колишнє життя від нового, сімейного затишку. Цей вечір вони вирішили присвятити виключно собі: без пафосних ресторанів та натовпу галасливих знайомих.
Це був їхній камерний дівич-вечір. Вікторія ніколи не гналася за кількістю друзів, а думка про те, щоб запрошувати колег заради красивих фотографій, викликала в неї лише втому. Аліна залишалася тією єдиною людиною з минулого, з якою можна було розділити щастя без фальшивих посмішок.
— Уявляєш, Аліно, наша Світлана з фінансового відділу ледь кавою не похлинулася, коли до неї дійшли ці чутки, — Вікторія раптом зупинилася, важко перевівши подих від тугого корсета. — Щойно дізналася, що ми з Артемом беремо шлюб, у неї аж очі потемніли від шоку. Потім цілісінький день вона шушукалася по кутках біля кулера з іншими дівчатами. Напевно, вже всі кістки мені перемили, кожен мій крок обговорили. Але знаєш що? Я не зобов’язана виправдовуватися за своє щастя.
Вона пильно, ніби шукаючи моральної підтримки, подивилася на подругу.
— Та відпусти ти це, Вікулю. Просто видихни і забудь, — Аліна спокійно махнула рукою, знову опускаючись у крісло. — Де ти зі своїм талантом, а де вони зі своїми офісними плітками? Люди ніколи не вміли пробачати чужого успіху, а тим паче — такого красивого кохання. Заздрять, от і пускають отруту.
Аліна зробила довгу паузу, замислено розглядаючи подругу. Її голос раптом став тихішим, наповнився нотками глибокої ностальгії.
— Ти тільки вдумайся… Зовсім скоро ти станеш дружиною Артема. Чоловіка, від якого ти так безтямно втрачаєш голову. А пам’ятаєш наші шкільні роки? Як ми годинами сиділи на старій лавці, ділили одну порцію картоплі фрі на двох і мріяли про казкових принців… Як ти віддавала мені свій теплий шарф, коли я забувала свій. Я від усього серця бажаю тобі цього щастя. Тільки дуже тебе прошу — не забувай про мене, коли закрутишся у своїх сімейних справах.
Ці прості слова прозвучали настільки щиро, що Вікторія відчула, як до горла підступає тугий клубок емоцій.
— Що ти таке вигадуєш? Хіба я змогла б тебе викреслити? — щиро обурилася вона, обережно підбираючи важкий поділ сукні. — Скільки себе пам’ятаю — ти завжди була поруч. І в радості, і тоді, коли мій світ рухнув.
Вікторія підійшла до Аліни і міцно обійняла її.
— Дякую тобі за все. За те, що терпиш мій командирський тон, що вислуховуєш мої нерви через дедлайни. Ти — мій найцінніший скарб. І я впевнена, що дуже скоро ти теж зустрінеш свою людину.
— Ой, сильно в цьому сумніваюся, — весело пирхнула Аліна. — Роки летять, а з нормальними чоловіками на моїй Борщагівці якось зовсім туго. Хіба що якийсь романтик із сусіднього під’їзду запропонує мені руку, серце і гараж у спадок. Але сьогодні ми говоримо тільки про тебе!
Того вечора вони засиділися далеко за північ. Пили ароматний чай із м’ятою, згадували кумедні випадки з юності. Тоді, у свої наївні шістнадцять, дівчата вірили, що побудувати кар’єру і знайти кохання — це найпростіша річ у світі. Але доросле життя виявилося грою з жорстокими правилами.
Їхні шляхи почали розходитися майже одразу після школи. Доля завдала Вікторії страшного удару — вона раптово втратила обох батьків у жахливій аварії. Залишившись абсолютно самотньою в старій квартирі біля Золотих Воріт, дівчина вирішила не ламатися. Вона сховалася від пекучого болю у навчанні. Віка усвідомила просту істину: тепер її майбутнє залежить тільки від неї самої. Вона просиджувала ночі за підручниками, зігріваючись лише дешевою міцною кавою.
Ця титанічна праця дала плоди. Вона блискуче вступила до престижного столичного університету. Викладачі відверто дивувалися її аналітичному розуму та залізній дисципліні.