Ту довгу ніч вона провела в напівтемряві чужої кімнати, безкліпно дивлячись у білу стелю. В її виснаженій свідомості розрізнені шматки останніх подій повільно, але невідворотно складалися в єдиний пазл. Зрадливий, пластиковий Артем, та чужа блузка в його валізі, таємна переписка в залишеному телефоні і її власне весілля, що в одну мить розсипалося на порох. У грудях усе нестерпно нило від образи.
Але водночас десь глибоко всередині, під цими уламками розчарування, зароджувалася дивна, абсолютно незрозуміла легкість. Їй раптом здалося, ніби вона нарешті скинула зі своїх тендітних плечей страшенно важкий, токсичний тягар, який роками заважав їй вільно дихати. Матвій не розпитував її про брудні деталі, не сипав банальними порадами. Він просто мовчки, непохитно був поруч. І ця його надійна, тиха присутність чомусь неймовірно гріла її спустошену душу.
Наступного вечора, трохи оговтавшись від пережитого шоку і нарешті виспавшись, Вікторія вирішила, що настав час їхати додому. Їй треба було негайно забрати свої найнеобхідніші речі, документи й хоча б спробувати привести думки до ладу в знайомих стінах.
— Я чекатиму тебе внизу, в машині біля під’їзду. Якщо раптом щось піде не так, чи він виявиться там і почне скандалити — одразу дзвони мені. Я миттю піднімуся, — абсолютно серйозно сказав Матвій, зупиняючи авто біля її елітної новобудови на Печерську.
Вона вдячно, без зайвих слів кивнула йому у відповідь. За ці два найважчі, найчорніші дні в її житті Вікторія чітко і безповоротно усвідомила: цей мовчазний, надійний чоловік став для неї кимось значно більшим, ніж просто зручним колегою по офісу.
Дівчина обережно, намагаючись не шуміти, відчинила двері своєї квартири власним ключем. Артема всередині не було, його взуття в коридорі теж не спостерігалося. На неї тиснула лише глуха, мертва тиша та стійкий, солодкуватий запах його дорогого французького парфуму, що досі важко висів у застояному повітрі вітальні. Вікторія з величезним полегшенням видихнула.
Вона катастрофічно не хотіла з ним зараз бачитися і вислуховувати нові порції виправдань. Дівчина швидко стягнула з себе вчорашній одяг, переодягнулася в зручні старі джинси та теплий вовняний светр. Вона похапцем, скидаючи все до купи, покидала в дорожню сумку найпотрібніше: ноутбук, базовий одяг, документи та косметичку.
Коли металева блискавка на сумці нарешті застібнулася, Віка ухвалила абсолютно імпульсивне, незаплановане рішення. Вона поїде до Аліни. Прямо зараз. Їй життєво необхідно було поговорити зі своєю найкращою подругою, вилити їй усю свою змучену душу, розповісти про скасоване весілля і знайти розраду в тих обіймах, які завжди рятували її від відчаю. Вона написала Матвію коротке повідомлення, щоб він не чекав і їхав додому, а сама викликала таксі.
Дорогою на віддалену, занурену у вечірні сутінки Борщагівку її серце калатало так сильно, що луною віддавало у скронях. Піднявшись на потрібний поверх у старому, обшарпаному панельному будинку, Вікторія натиснула на знайому кнопку дзвінка. Вона з усіх сил намагалася натягнути на своє змарніле обличчя хоч якусь подобу усмішки, щоб не налякати подругу з порога. Замок сухо клацнув. Двері повільно відчинилися, і на порозі з’явився… Артем.
Він стояв перед нею в самих лише домашніх шортах, із розпатланим волоссям і почервонілими, пом’ятими зі сну очима. А за його широкою спиною, нервово кутаючись у знайомий махровий халат, виринула Аліна. В її розширених очах читався тваринний переляк, густо змішаний із усвідомленою провиною.
Світ навколо Вікторії зупинився. Повітря миттєво перетворилося на густий бетон, яким неможливо було дихати.
— Віко? А ти що, елементарно попереджати про свій прихід так і не навчилася за стільки років? — несподівано різко, переходячи в напад як у найкращий захист, нахабно кинула Аліна. Вона демонстративно схрестила руки на грудях.
— Попереджати?! Ти… Ти ще смієш мені чимось дорікати в цій ситуації?! — голос Вікторії зірвався на надривний крик, і вона фізично відчула, як сльози подвійної зради мертвим вузлом душать горло. — Я довіряла тобі всі свої таємниці, ділилася кожним страхом, а ти… То виходить, це твоя блузка тоді лежала в його валізі! Господи, я ж сама особисто купила її тобі на день народження, ти що, забула про це?! Браво! Вищий бал за вашу геніальну акторську гру! У мене до вас обох лишилося лише одне запитання: за що ви так нелюдськи жорстоко зі мною вчинили?
Аліна зневажливо, майже театрально пирхнула. Вона кинула швидкий, оцінювальний погляд на Артема, який у цей час боягузливо свердлив очима старий лінолеум на підлозі, не сміючи підняти очей. Аліна випрямила спину і холодно, з неприхованою злістю заговорила:
— Добре, хочеш почути правду — тоді слухай. Артем насправді кохає мене, а не тебе. Так було завжди. Ти ж усе своє життя була непробивною занудою. Спочатку вчилася, як проклята, потім горіла своєю статусною роботою. Це я сама порадила йому закрутити з тобою цей вигідний роман! Усе робилося виключно заради того, щоб ти, як впливова начальниця, швидко просунула його кар’єрними сходами у вашому холдингу. А щойно він би міцно став на ноги — він би все одно пішов до мене. Тобі все в цьому житті діставалося легко, ніби на срібному блюдечку, поки я гнула спину в заводській їдальні. Тож настав час трохи поділитися своїм успіхом!
— Боже мій… А я ж усе життя вважала тебе рідною сестрою, — спустошеним голосом прошепотіла Вікторія, дивлячись на Аліну широко розплющеними від жаху очима. — Я ніколи й ні в чому тобі не відмовляла. Як ти взагалі могла піти на таку брудну підлість?
Артем продовжував стояти мовчки, ховаючись за плечем своєї нової коханої. Вікторія більше не чекала від них жодних відповідей чи жалюгідних виправдань. Вона різко розвернулася на підборах, із величезною силою грюкнула старими вхідними дверима, відрізаючи минуле, і назавжди пішла з їхнього отруйного життя.
Того ж самого дня, повернувшись у свій кабінет, вона рішучим почерком написала офіційну заяву на ім’я генерального директора про своє негайне переведення до одеської філії їхньої компанії. Вона несамовито прагнула опинитися якомога далі від цього задушливого, просякнутого брехнею Києва.
Рівно через місяць Вікторія сиділа у своєму новому, просторому і світлому кабінеті. З його великих панорамних вікон відкривався розкішний, надихаючий вид на безкрайнє, спокійне Чорне море, що виблискувало під осіннім сонцем. Раптом у двері тихо, але впевнено постукали. На порозі стояв місцевий кадровик, а поруч із ним… тепло і щиро всміхався Матвій.
— Вікторію Сергіївно, дозвольте вас на хвилинку відволікти. Знайомтеся: це Матвій Олександрович, наш новий керівник відділу продажів. Він також нещодавно перевівся до нашої філії зі столиці, — офіційно відрапортував кадровик.
— Я знаю, — м’яко і дуже тихо, майже пошепки відповіла Вікторія, не в змозі відірвати сяючого погляду від Матвія. — Він не лише блискучий спеціаліст, але й надзвичайно надійна людина.
Вони продовжували стояти навпроти одне одного, щиро усміхаючись. І в цю коротку мить обоє абсолютно точно відчували: увесь перенесений біль назавжди залишився в минулому. А попереду на них чекає зовсім новий, по-справжньому світлий початок під шум морських хвиль.