Навіть не глянувши на ошелешеного, зблідлого мов крейда Артема, Вікторія різко розвернулася. Її високі підбори лунко, ніби постріли, вдарили по мармуровій підлозі. Вона кинулася геть із зали реєстрацій, залишаючи позаду шокований шепіт гостей, розгублений погляд реєстраторки та уламки свого ілюзорного щастя.
Віка бігла довгими коридорами Центрального РАЦСу, абсолютно не чуючи, що їй кричать навздогін. Важкі дубові двері піддалися з першого разу, і дівчина вирвалася на вулицю. Осіннє повітря миттєво обпалило її розпашіле обличчя, але цей холод подіяв як рятівний ковток кисню після задушливого приміщення. Гарячі, гіркі сльози вже нестримною рікою текли по щоках, безжально розмазуючи ідеальний весільний макіяж. Проте їй було абсолютно байдуже, як вона зараз виглядає.
На її превелике щастя, дизайнерська сукня була прямого, лаконічного крою, без усіх цих незграбних металевих кілець та важких пишних спідниць. Тож бігти було напрочуд зручно. Вона мчала широким тротуаром проспекту Берестейського, хапаючи ротом холодне повітря і жодного разу не оглядаючись назад. Перехожі зупинялися, проводжаючи поглядами самотню наречену, що тікала від власного свята, але їхні здивовані обличчя зливалися для неї в одну суцільну, розмиту пляму.
Серце калатало в грудях як божевільне, віддаючи гострим болем десь під ребрами. У голові билася лише одна відчайдушна, пульсуюча думка: сховатися. Зникнути туди, де її ніхто й ніколи не знайде.
Але куди їй було бігти? Повертатися до власної розкішної квартири на Печерську не хотілося категорично. Туди гарантовано примчить розлючений Артем із черговою порцією брехливих виправдань, влаштує скандал або тиснутиме на жалість. Аліна… Після вчорашньої дивної, майже ворожої розмови по телефону, Віка інтуїтивно відчувала, що там вона теж не знайде безпеки. Її внутрішній голос, який роками допомагав укладати мільйонні контракти, зараз буквально кричав: «Тримайся від неї подалі».
І раптом, немов рятівний маяк у бурхливому штормі, у її пам’яті виринув чіткий образ Матвія. Того самого надійного, врівноваженого старшого аналітика з її відділу. Чоловіка, який завжди дивився на неї з таким непідробним, тихим теплом і який так терпляче, без жодного тиску пропонував їй свою допомогу у найскладніші дні. Вона гарячково витягла з маленької сумочки телефон, що вібрував від десятків пропущених дзвінків. Плутаючись у кнопках від тремтіння рук, вона набрала його номер.
— Матвію… Пробач мені, будь ласка, що турбую у вихідний… Можна я… — гірко схлипувала Вікторія в трубку, не в змозі зв’язати слова в осмислене речення. Сльози душили її, перекриваючи дихання.
— Віко? Ти плачеш? Де ти зараз? Кажи мені точну адресу, я негайно за тобою приїду, — його баритон прозвучав напрочуд спокійно. У ньому не було ні краплі зайвої паніки, недоречного здивування чи тих безглуздих розпитувань, які зараз просто добили б її.
Вона крізь густі сльози назвала йому орієнтир — зупинку біля станції метро «Політехнічний інститут», куди встигла добігти.
Рівно через п’ятнадцять хвилин, які на пронизливому вітрі здалися їй цілою вічністю, знайоме темне авто різко загальмувало біля бордюру. Матвій швидко вискочив із машини. Він не сказав їй жодного слова докору, не питав, чому вона у весільній сукні стоїть посеред вулиці. Він лише накинув на її змерзлі, тремтячі плечі свою теплу куртку, міцно обійняв і обережно посадив на пасажирське сидіння. Грюкнувши дверцятами, він увімкнув обігрівач на максимум і натиснув на газ, відвозячи її подалі від цього пекла.
Матвій привіз Вікторію до своєї квартири. Він мешкав у класичній цегляній висотці на Русанівці. Помешкання виявилося зовсім невеликим, але напрочуд світлим, ідеально чистим і наповненим якимось особливим, чоловічим затишком. З широкого вікна вітальні відкривався меланхолійний, заспокійливий краєвид на Русанівський канал, чиї темні води повільно несли опале золоте листя.
Ледь Віка нерішуче переступила поріг, як її одразу огорнув густий, домашній аромат свіжозвареної кави, старих паперових книг та якихось прянощів. На невеликому кухонному столі на неї вже чекала велика керамічна чашка.
Матвій не ліз у душу і не вимагав негайних пояснень. Він мовчки, немов зчитуючи її розбитий стан на тонкому підсвідомому рівні, заварив гарячого чаю з мелісою. Обережно поставивши горнятко перед нею, він тихо, але надзвичайно твердо промовив:
— Що б там у тебе сьогодні не сталося, просто пам’ятай одне: ти в безпеці. Ти завжди можеш на мене розраховувати. Розкажеш усе тоді, коли сама цього захочеш. А зараз пий чай і зігрівайся, бо тебе всю трусить.
Він дістав із шафи великий, м’який вовняний плед і максимально акуратно накрив її плечі. Потім Матвій делікатно відійшов до вікна, повернувшись спиною. Він давав їй такий життєво необхідний зараз особистий простір, щоб вона могла виплакати залишки свого болю без сорому. Згорнувшись маленьким клубочком на дивані, Залізна пані ледь чутно, немов поранене пташеня, спитала:
— Матвію… Можна я залишуся тут до завтрашнього ранку? Мені більше нікуди йти.
— Звісно. Залишайся стільки, скільки тобі буде потрібно, це навіть не обговорюється, — миттєво відповів він, навіть не обертаючись, аби не збентежити її своїм поглядом.