Валерія обережно провела долонею по холодному, важкому шовку, намагаючись розгладити невидиму складку. Вона повільно, ніби боячись порушити магію моменту, повернулася перед високим, на весь зріст дзеркалом. Дорогий атлас кольору слонової кістки м’яко струменів уздовж її ідеальної фігури, відбиваючи тепле, золотаве світло кришталевих торшерів. У своїй просторій дворівневій квартирі на Подолі вона зараз виглядала зовсім не як сувора фінансова директорка, перед якою тремтять цілі департаменти. Натомість у дзеркалі відбивалася звичайна, трохи налякана дівчина на порозі найбільшої зміни у своєму житті.
За великими панорамними вікнами вирувала тепла, безтурботна київська осінь дві тисячі двадцять першого року. Вулиця Сагайдачного гомоніла вечірніми перехожими та музикою з вуличних кав’ярень, але тут, на верхньому поверсі елітного житлового комплексу, панувала інтимна, майже священна тиша. До омріяного вінчання залишався рівно тиждень.
— Ну скажи чесно, Маринко… Тільки без прикрас, благаю. Це не занадто пафосно? Може, варто було обрати щось скромніше, без цього величезного шлейфу? — Валерія нервово поправила тонку мереживну бретельку. Її голос, зазвичай такий впевнений і безапеляційний на засіданнях ради директорів, зараз зрадливо тремтів.
Марина, яка затишно вмостилася на широкому шкіряному дивані, повільно відставила келих із гранатовим соком на скляний столик і закотила очі з удаваною прикрістю.
— Лєро, ти знущаєшся з мене? Ти виглядаєш просто фантастично! Як голлівудська зірка на червоній доріжці. Це найкрасивіша весільна сукня, яку я бачила за всі свої тридцять років, — подруга підвелася, підійшла ближче і ніжно поклала руки на тендітні плечі Валерії. — Ти будеш найрозкішнішою нареченою цього міста. Просто видихни і дозволь собі нарешті бути щасливою.
Цей вечір вони домовилися провести винятково вдвох. Валерія терпіти не могла гучних дівич-вечорів із натовпом малознайомих людей, фальшивими тостами та обов’язковими фотосесіями для соцмереж. Марина була її єдиним місточком у минуле — людиною, яка знала справжню Лєру ще до її дизайнерських костюмів та статусу “Залізної Леді”.
— Ти б бачила обличчя нашої Оксани з бухгалтерії, — Валерія обережно присіла на пуф, важко зітхнувши від туго затягнутого корсета. — Коли вона вранці помітила на моєму пальці каблучку, то ледь не вдавилася своєю кавою. Тепер, мабуть, мені всі кістки перемивають у робочих чатах. Уявляю ці плітки біля кулера. Але знаєш… мені байдуже. Я так довго йшла до цього.
— Та плювати на них усіх, — Марина спокійно махнула рукою і знову опустилася на диван. — Люди завжди ненавидять тих, хто досягає більшого. А тим паче, коли до розкішної кар’єри додається ще й красивий чоловік. Заздрість — це їхня проблема, а не твоя.
Марина зробила коротку паузу, її погляд став трохи розсіяним, сповненим ностальгії.
— Знаєш, я от дивлюся на тебе і згадую, як ми в одинадцятому класі сиділи на парапеті біля фунікулера, ділили один гарячий хот-дог на двох і мріяли про велике кохання. Як ти тягла мене за вуха з математики, щоб я хоч якось здала екзамени. Я справді бажаю тобі найкращого. Тільки… не забувай свою бідну подругу з Троєщини, коли станеш поважною заміжньою пані.
Слова прозвучали настільки щиро, що у Валерії защеміло в грудях. Вона підвелася і міцно, попри незручну сукню, обійняла Марину.
— Дурненька. Ти ж знаєш, що ти для мене як сестра. Ти завжди була поруч. Особливо тоді… коли все рухнуло.
Їхні шляхи справді могли розійтися ще в юності. Валерія пам’ятала той страшний день до найдрібніших деталей: проливний дощ, заплакані обличчя родичів і дві закриті труни. Автокатастрофа під Києвом забрала життя обох її батьків, залишивши вісімнадцятирічну дівчину абсолютно саму у старій хрущовці на Відрадному. Тоді, щоб не збожеволіти від горя, вона перетворила своє серце на камінь і з головою пішла в навчання. Нічні зміни оператором у кол-центрі, дешева розчинна кава, червоні від недосипу очі — і блискуче закінчений економічний університет.
Потім був грант на стажування у Мюнхені, де вона працювала по шістнадцять годин на добу, доводячи європейцям свій професіоналізм. Повернувшись до Києва, вона увірвалася в потужну інвестиційну компанію “Авангард-Інвест” і за п’ять років неймовірної праці виросла з молодшого аналітика до керівника департаменту.
Марина ж обрала простіший, але далеко не солодший шлях. У її багатодітній родині грошей завжди бракувало, тому після звичайного технікуму вона одразу пішла працювати. Змінювала роботи від касирки в супермаркеті до адміністратора в дешевих салонах краси на лівому березі. Валерія ж завжди намагалася підтримувати подругу: підкидала гроші “в борг”, про який одразу забувала, дарувала брендовий одяг і оплачувала спільні вечері в дорогих ресторанах.
Кар’єра Лєри була ідеальною, а от особисте життя нагадувало сухий балансовий звіт, у якому завжди бракувало активів.
— Невже у вашому модному “Авангарді” немає жодного нормального мужика? — часто бідкалася Марина.