— Там усі або одружені, або нудні до зубовного скреготу, — зазвичай віджартовувалася Валерія. — Є, щоправда, Остап. Наш старший аналітик. Надійний, як швейцарський сейф. Завжди прикриє на складних переговорах, каву принесе, коли бачить, що я зашиваюся. Але він такий… передбачуваний. Друг, колега, але точно не герой мого роману. Я не хочу змішувати роботу і стосунки.
Вона знала своє прізвисько — “Залізна Леді”. Але все змінилося того теплого травневого ранку, коли поріг її відділу переступив Денис.
Високий, стильний, із розкішною білосніжною усмішкою і поглядом людини, яка звикла отримувати від життя все. Він влаштувався до них на посаду проєктного менеджера і миттєво став головною темою для обговорень у всіх жіночих чатах компанії. Денис майстерно фліртував, роздавав компліменти і зводив дівчат з розуму. Але за іронією корпоративної долі, підпорядковувався він саме Валерії.
З першого ж дня Денис стикнувся з її абсолютною, крижаною професійною байдужістю. Їй було чхати на його ідеально скроєні костюми. А от його робота залишала бажати кращого: терміни зривалися, звіти рясніли помилками, а важливі клієнти скаржилися на його необов’язковість.
Терпець Залізної Леді урвався в один із похмурих жовтневих днів. Валерія викликала його до свого кабінету.
Вона сиділа за масивним столом, ідеально тримаючи спину. У руках вона нервово крутила червону ручку, якою щойно перекреслила його черговий бездарний бізнес-план.
— Денисе, я не бачу сенсу ходити коло та навколо, — почала вона металевим тоном, не пропонуючи йому сісти. — Твій випробувальний термін перетворився на катастрофу. Твої нескінченні перекури та кава-брейки з дівчатами з маркетингу шкодять роботі всього відділу. Цього місяця ти залишаєшся без преміальних. І це моє останнє попередження перед звільненням.
Вона очікувала виправдань. Очікувала злості. Але Денис лише повільно, з якоюсь хижацькою впевненістю підійшов впритул до її столу. Він обіперся на нього обома руками, нахилився так близько, що вона відчула терпкий аромат його дорогого парфуму з нотками сандалу, і нахабно подивився їй прямо у вічі.
— Ви справді Залізна Леді. Я чув ці чутки, але думав, що це перебільшення, — його голос звучав низько, з ледь помітною хрипотою. — А знаєте, що я думаю, Валеріє Сергіївно? Я думаю, що за цією маскою безжальної начальниці ховається просто дуже самотня жінка, якій катастрофічно не вистачає звичайного тепла. Тому ви і кидаєтеся на людей.
Він розвернувся і вийшов з кабінету, залишивши Валерію сидіти з відкритим від обурення ротом і серцем, що раптом забилося вдвічі швидше.
Того вечора Валерія так і не змогла зосередитися на квартальних звітах. Вона сиділа у своєму розкішному шкіряному кріслі, відчуваючи, як від пекучого обурення палають щоки. Її пальці, що звикли віртуозно набирати текст на клавіатурі, зрадливо тремтіли. У скронях пульсувала єдина думка: як цей нахаба взагалі посмів перетнути межу субоординації?! Це було нечуване зухвальство.
Пізніше, зябко кутаючись у теплий плед на своїй кухні, вона емоційно переказувала цю сцену Марині по телефону.
— Ти тільки уяви масштаб цього нахабства! У моєму ж кабінеті! — кипіла Валерія, міцно стискаючи чашку з гарячим ромашковим чаєм. — Я мала б звільнити його тієї ж секунди за порушення корпоративної етики!
— Ой, Лєро, та припини, — у слухавці пролунав дзвінкий, щирий сміх Марини. — Видно ж одразу, що хлопець має стрижень і знає собі ціну, раз не побоявся піти проти самої Залізної Леді. А ти не гарячкуй. Краще придивись до нього уважніше. Може, за цією офісною бравадою і самовпевненістю ховається нормальний, живий чоловік? Тобі б не завадило трохи відволіктися від своїх графіків.