— Боже мій… А я ж усе життя вважала тебе рідною сестрою, — спустошеним, тихим голосом прошепотіла Валерія, дивлячись на Марину широко розплющеними від жаху очима. — Я ніколи й ні в чому тобі не відмовляла. Як ти взагалі могла піти на таку брудну, ницу підлість?
Денис продовжував стояти мовчки, немов побитий пес, ховаючись за плечем своєї нової коханої. Валерія більше не чекала від них жодних відповідей чи жалюгідних виправдань. Вона різко розвернулася на підборах, із величезною силою грюкнула старими вхідними дверима, назавжди відрізаючи своє минуле, і швидким кроком пішла з їхнього отруйного життя.
Того ж самого понеділка, повернувшись у свій кабінет в “Авангард-Інвест”, вона рішучим почерком написала офіційну заяву на ім’я генерального директора про своє негайне переведення до львівської філії їхньої компанії. Вона несамовито прагнула опинитися якомога далі від цього задушливого, просякнутого фальшю Києва.
Рівно через місяць Валерія сиділа у своєму новому, сучасному і світлому кабінеті. З його великих панорамних вікон відкривався розкішний, надихаючий вид на старовинну Ратушу та осінні дахи Львова, що виблискували під теплим сонцем. Раптом у двері тихо, але впевнено постукали. На порозі стояв місцевий кадровик, а поруч із ним… тепло і щиро всміхався Остап.
— Валеріє Сергіївно, дозвольте вас на хвилинку відволікти від справ. Знайомтеся: це Остап Тарасович, наш новий керівник відділу корпоративних продажів. Він також нещодавно перевівся до нашої філії зі столиці, — офіційно відрапортував кадровик.
— Я знаю, — м’яко і дуже тихо, майже пошепки відповіла Валерія, не в змозі відірвати сяючого погляду від Остапа. — Він не лише блискучий спеціаліст, але й надзвичайно надійна людина.
Вони продовжували стояти навпроти одне одного, щиро усміхаючись. І в цю коротку мить обоє абсолютно точно відчували: увесь перенесений біль і зрада назавжди залишилися в минулому. А попереду на них чекає зовсім новий, по-справжньому світлий початок під аромат львівської кави.