— Ви тільки гляньте на цього малого. Знову наш Максимко у свою пластикову вантажівку вчепився, навіть на обід не докличешся. Точно майбутній водій росте! Ти ж, Тарасе Григоровичу, і сам замолоду на великій фурі траси підкорював, правда ж?
— Аякже, було таке діло! Це ж не просто монотонна робота, це стиль життя, особлива романтика. Всю нашу країну вздовж і впоперек виколесив. Такі неймовірні світанки в Карпатах зустрічав, що жоден художник не намалює. Якби старі рани не далися взнаки, то й досі б баранку крутив, — з ледь помітною, теплою ностальгією в голосі відповів кремезний чоловік із сивиною на скронях.
Хлопчик, який у цей час захоплено совав по витертій дошці підлоги іграшковий тягач, здавалося, зовсім не слухав розмову дорослих. Він був з головою занурений у свій вигаданий світ, де маленькі коліщата долали уявні сотні кілометрів автобанів. Його дитяче обличчя лише на мить осяяла ледь помітна усмішка, коли вуха вловили магічні слова — “водій” та “фура”. Проте, не подаючи вигляду, малий гранично зосереджено продовжив своє заняття, тихенько імітуючи низьке гудіння потужного дизельного двигуна.
Минали роки, а глибока пристрасть юного Максима до великих автомобілів не просто не згасала, а ставала сенсом його життя. Тепер його цікавили не пластикові іграшки, а справжні сталеві гіганти. Їхній дитячий будинок розташовувався в зеленому Голосіївському районі Києва, неподалік від галасливої Окружної дороги. Варто було якійсь багатотонній фурі з гуркотом пронестися повз високий паркан закладу, як хлопець миттю кидав м’яча чи книжку. Він стрімголов мчав до металевої сітки, вдивляючись у потік машин так, ніби зустрічав старих друзів.
Максим міг довго стояти на одному місці, затамувавши подих і проводжаючи кожен тягач глибоким, по-дорослому усвідомленим поглядом. Він вдихав запах розігрітого асфальту та дизеля, немов найвишуканіший аромат. У ті хвилини він яскраво уявляв себе там, високо в просторій кабіні, за величезним кермом, наодинці з безкрайньою дорогою. Така відданість одній мрії з раннього віку — явище унікальне, і воно просто не могло залишитися непоміченим. Особливо для чуйних людей, які намагалися замінити цим дітям родину.
Варто сказати, що цей столичний дитбудинок, куди Максим потрапив після трагічної втрати батьків, тримався на людяності своїх працівників. Державного фінансування завжди бракувало: старі стіни просили свіжої фарби, а раціон у їдальні був дуже скромним. Зате вихователі тут працювали із золотими серцями. Помітивши, як у хлопця горять очі при вигляді машин, Тарас Григорович, якого всі діти шанобливо називали дядьком Тарасом, зробив йому подарунок. За власні, дуже скромні гроші він купив йому велику колекційну модель справжнього тягача.
Відтоді хлопець майже не розлучався з нею. Дядько Тарас працював тут вчителем фізкультури, але більшу частину життя провів за кермом далекобійної фури. Цей кремезний чоловік із натрудженими руками та добрими зморшками-промінчиками біля очей відчув споріднену душу в мовчазному сироті. Вони часто сиділи разом на старій дерев’яній лаві в глибині саду, поки інші вихованці ганяли у футбол.
Дядько Тарас охоче ділився з уважним слухачем захопливими байками про нічні рейси, складні погодні умови та водійську братерську взаємовиручку. Кожне його слово падало на благодатний ґрунт, розпалюючи в душі Максима бажання стати частиною цього суворого, але вільного світу. З таким досвідченим наставником вибір професії був очевидним. Проте одну серйозну проблему літній фізрук бачив дуже чітко, і вона не давала йому спокою.
Навчання в автошколі коштувало дорого, а комерційні курси на категорію для вантажівок — і поготів. Звідки у випускника інтернату візьмуться такі шалені гроші? Мрія могла розбитися об жорстку реальність, тому дядько Тарас придумав геніально простий план порятунку. У день п’ятнадцятиріччя Максима він підійшов до іменинника з хитрою, але дуже теплою усмішкою.
— Ну що, козаче, вітаю з днем народження! Ти вже майже дорослий чоловік, — басовито промовив наставник, міцно тиснучи юнакові руку. — Бажаю тобі рівних доріг у житті та щоб мотор ніколи не чхав.
— Дякую, дядьку Тарасе, — щиро усміхнувся Максим, трохи ніяковіючи від уваги.
— Ти ж свої плани щодо баранки не змінив? Не надумав раптом стати якимсь банкіром чи юристом? — з хитринкою в очах запитав літній чоловік.
— Та ви що! — навіть образився хлопець. — Я тільки про фуру і думаю. Ви ж знаєте.
— От і чудово, — полегшено видихнув фізрук. — Є в мене старенька “Славута”. Машинка хоч і з характером, але бігає справно. Вирішив я, що почну тебе потроху вчити водити. Будемо виїжджати за місто, відчуватимеш зчеплення і габарити. З хорошою базою потім перевчитися на тягач буде значно простіше і дешевше. Це мій тобі подарунок.
— Ви це серйозно?! — від несподіванки Максим аж дихати перестав, не вірячи власному щастю. Очі його світилися такою вдячністю, яку важко передати словами.