Так розпочалося їхнє таємне, але дуже серйозне навчання. Щонеділі вони виїжджали на занедбані пустирі за межами Києва. У салоні пахло бензином і старим пластиком, але для юнака це був аромат абсолютної свободи. Дядько Тарас сидів поруч, пильно контролюючи кожен рух, пояснював механіку, вчив рушати під гірку. Максим виявився неймовірно здібним учнем — він відчував машину так, ніби народився за кермом.
Коли настав час залишати стіни дитбудинку, Максим успішно склав іспити й отримав права легкової категорії. Це дало йому змогу одразу влаштуватися в столичну службу таксі. Першої зарплати вистачило на оренду крихітної кімнатки на Троєщині. Життя почало налагоджуватися, але тут втрутилася держава: хлопцю виповнилося вісімнадцять, і його призвали на строкову службу. На дворі стояв мирний 2011 рік, тож служба проходила в спокійному ритмі навчань та нарядів.
Саме в армії доля подарувала йому новий шанс — він домігся того, щоб його посадили за кермо потужного вітчизняного КрАЗа. Цей ревучий сталевий монстр підкорився йому так само легко, як колись старенька “Славута”. Демобілізувавшись і повернувшись до Києва з відкритою категорією для вантажівок, Максим був упевнений: тепер перед ним відчинені всі двері. Але реальність виявилася значно суворішою за його сподівання. Жодна логістична компанія не хотіла брати молодого хлопця без комерційного досвіду.
— Хлопче, куди тобі на двадцятитонну фуру? Хто тобі довірить товар на мільйони гривень? — втомлено пояснював йому директор однієї з автобаз, попиваючи міцну каву у своєму кабінеті. — Тобі б спершу одружитися, стати серйознішим. Піди на розвезення хліба чи води, наберися досвіду.
— Але ж я вмію водити! Я відчуваю габарити КрАЗа, я розбираюся в моторах! Дайте мені хоча б один випробувальний рейс! — відчайдушно переконував Максим, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.
— Армійський досвід — це добре, але траса помилок не пробачає. Тут потрібна холодна голова, а не юнацький запал. Вибач, але ні, — сухо відрізав директор, повертаючись до своїх паперів.
Максим вийшов із кабінету, відчуваючи страшну, задушливу несправедливість. Замкнене коло: без досвіду не беруть на роботу, а досвід здобути неможливо.
Інші керівники автобаз, до чиїх дверей Максим стукав протягом наступних тижнів, виявлялися куди менш говіркими, але відмовляли за тією ж самою завченою схемою. Відповіддю на його палкі переконання ставали лише сухі, черстві фрази, що лунали як вироки його мрії. Юнак шукав вакансії скрізь, хапаючись за будь-яку можливість: годинами сидів у недорогих інтернет-кафе, а також скуповував цілі стоси спеціалізованих газет із працевлаштування.
Він залишав у кіосках свої останні зароблені в таксі гроші, уважно вичитуючи кожне оголошення. Найчастіше хлопець навідувався до затишної книжкової ятки, що була поєднана з міні-кав’ярнею і розташовувалася неподалік від метро “Контрактова площа”. Інколи він приходив туди двічі на день, сподіваючись на свіжий випуск потрібного видання.
— Невже ви дійсно встигаєте все це перечитувати? — не витримала одного разу дівчина-баристі, привітно усміхаючись і простягаючи йому крізь віконце чергову пачку преси разом із картонним стаканчиком еспресо.
— Якщо бути абсолютно відвертим… то ні, не встигаю, — важко зітхнувши, несподівано щиро відповів Максим.