Не роздумуючи ані секунди, забувши про терміни доставки та цінний вантаж, чоловік кинувся на допомогу. На ходу він гарячково зривав із себе теплу куртку та товстий светр, жбурляючи їх просто в мокрий сніг. Але, підбігши ближче до берега, Максим раптом зупинився як укопаний, усвідомивши свою колосальну помилку. Тварина, що боролася за життя в ополонці, була зовсім не домашнім псом, а справжнім диким вовком.
А на протилежному березі річки, ховаючись у тіні густих поліських сосен, мовчки стояла ціла зграя. Сірі примари лісу нерухомо спостерігали за своїм родичем, не маючи змоги хоч якось зарадити біді. При наближенні людини хижаки лише синхронно повернули масивні голови, але не виявили жодної агресії. Максиму навіть на якусь коротку, містичну мить здалося, що в їхніх жовтих очах застигло німе благання про допомогу.
Здавалося, дикі звірі своєю інтуїцією розуміли: тільки ця двонога істота може витягнути їхнього побратима з льодового полону. І чоловік, геть забувши про власний інстинкт самозбереження, скинув важкі черевики. Залишившись у самих шкарпетках, він ліг на живіт і обережно поповз по потрісканому льоду просто до ополонки. Вовк навіть не намагався скалити гострі ікла, ніби розуміючи добрі наміри свого рятівника.
Проте витягнути з води намоклого, важкого хижака виявилося завданням надзвичайно складним. Пухкий весняний лід загрозливо тріщав, ледве витримуючи вагу дорослого чоловіка. Тіло Максима від дотику до крижаної води почало стрімко німіти, пальці зводила болюча судома, перетворюючи їх на дерев’яні кілки. Але він уперто, стиснувши зуби, тягнув звіра на себе, мертвою хваткою вчепившись у густу мокру шерсть на загривку.
Сантиметр за сантиметром вони просувалися до рятівного берега, де на них чекала мовчазна лісова зграя. Нарешті — довгоочікувана тверда земля! Людина і дикий хижак знесилено вивалилися на мокрий сніг, важко хапаючи ротом морозне повітря. Максим промок до кісток, його неконтрольовано трусило, а гострий біль пронизував кожну клітинку змерзлого тіла.
І тільки зараз, лежачи поруч із врятованим звіром, чоловік зрозумів дещо дуже важливе. Він пильніше придивився до тварини і побачив її роздутий живіт: це був не вовк, а глибоко вагітна вовчиця. Виходить, ризикуючи власним життям, він витягнув із крижаної води не одну душу, а цілий майбутній виводок. Ця світла думка трохи зігріла його зсередини, попри пекельний холод.
Сіра хижачка оговталася від температурного шоку першою і з величезним зусиллям піднялася на тремтячі лапи. Обтрусившись, вона підійшла впритул до Максима і гарячим носом обережно принюхалася до його обличчя, ніби назавжди запам’ятовуючи запах рятівника. А потім зграя просто розвернулася і безшумно розчинилася в густому поліському лісі, не залишивши й сліду.
Чоловік продовжував лежати на землі, розуміючи, що треба негайно встати і дістатися до теплої кабіни фури. Але його тіло перетворилося на неслухняний шматок криги, а свідомість почала повільно занурюватися в темряву. І тут він несподівано почув гучний рев автомобільного мотора та схвильовані людські голоси.
— Ну й відчайдух же ти, чоловіче! Хто ж у здоровому глузді лізе в ополонку заради дикого звіра? Ми з пагорба все бачили! — пролунав басовитий голос над самісіньким вухом.
— Не… не можу встати, — ледве чутно прохрипів Максим, стукаючи зубами.
Чиїсь сильні руки миттєво підхопили його попід пахви, змусивши піднятися на ноги, а на плечі лягла тепла, суха куртка.
— Вантажимо його до мене в позашляховик, тут до мого села кілька кілометрів, — скомандував інший, більш владний голос. — До районної лікарні не довеземо, він просто згорить від переохолодження. Відігріємо вдома.
— Моя фура… Там вантаж… — спробував запротестувати Максим, намагаючись вирватися.
— Та куди твоя фура з лісової дороги подінеться! — заспокоїли його рятівники. — Ми її перегонимо в село, не переживай. Якщо ти тут зараз помреш, твій вантаж узагалі нікуди не доїде.
Цей аргумент видався Максиму напрочуд логічним, і він покірно здався, провалившись у важку, гарячкову дрімоту на задньому сидінні старенького фермерського джипа. Розбудили його вже у просторій, теплій кімнаті великого цегляного будинку. Як з’ясувалося, його прихистив місцевий сільський голова — людина поважна і дуже господарська.
Максиму допомогли стягнути мокрий одяг і дали випити величезну кружку гарячого чаю з малиною та лісовими травами. Від цілющого напою по відморожених венах побігла кров, викликаючи нестерпний біль, немов від тисячі голок. Чоловік зробив кілька ковтків і сухо, надривно закашлявся, після чого остаточно втратив свідомість.
Опритомнів він уже в світлій, ідеально чистій кімнаті. У всьому тілі відчувалася космічна слабкість, а лоб палав від температури. Поруч із його ліжком діловито метушилася молода дівчина в медичному халаті, тримаючи в руках шприц. Помітивши, що пацієнт розплющив очі, вона тепло і щиро усміхнулася.
— О, нарешті повернулися до нас! А то ми вже хвилювалися — півтора дні проспали, мов убитий, — її голос був напрочуд приємним. — Справжнє диво, що серце витримало таку крижану ванну.
— Де я? Що зі мною? — хрипко запитав Максим, перериваючись на важкий кашель.
— А ви як думаєте, герою лісовий? Двобічна пневмонія, — іронічно відповіла дівчина, вправно роблячи йому укол. — Я Ярина, місцева медсестра. А знаходитеся ви в будинку нашого голови. І будете тут лежати, поки повністю не одужаєте. Жодних розмов про роботу!
— Дайте хоч телефон… Треба ж попередити диспетчера і рідних у Києві, бо вони там з розуму зійдуть, — з благанням попросив він.
У цьому чужому, пропахлому травами будинку в глибинці Рівненщини Максим провів три найдовших тижні у своєму житті. Хвороба не відступала легко, але Ярина завжди була поруч. Вона не лише професійно робила болючі уколи, а й приносила гарячу домашню їжу та розважала його душевними розмовами.
Згодом Максим зрозумів: якби не підтримка цієї чуйної поліської дівчини, він би просто збожеволів від тривоги за Даринку. Одного тихого вечора він наважився відкрити їй душу. Він розповів усе: про дитбудинок, про мрію стати водієм, про свою кохану Аліну та її трагічну смерть, що залишила його з немовлям на руках.
Ярина слухала дуже уважно, не перебиваючи, а коли він закінчив, несподівано поділилася власним болем.
— А в мене все склалося навпаки, Максиме, — тихо промовила вона, дивлячись у темне вікно. — Був у мене наречений. Обіцяв одружитися, щойно я завагітнію. Але роки йшли, а лікарі лише розводили руками… Знаєш, що він сказав? Що йому “бракована” дружина не потрібна. Зібрав речі і пішов до іншої.
Вона важко зітхнула і спробувала усміхнутися.
— Тоді я з горя поїхала вчитися на медика. Хотіла просто втекти від сусідських пересудів. А в результаті знайшла своє справжнє покликання — допомагати людям.
— Знаєш, Ярино, я думаю, що це на краще, — щиро відповів Максим. — Навіщо тобі людина, яка здатна на таку зраду в найважчу хвилину? Це було просто споживацтво, а не любов.